Але й там, на далекій-предалекій планеті в чужому сузір’ї, під чужим сонцем у чужому небі, що стане для землян рідним, як і на Землі лунатиме правдива (і — вічна) пісня Михайла Петренка:

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:Чому я не сокіл, чому не літаю?Чому мені, Боже, ти крилець не дав?Я б землю покинув і в небо злітав.Далеко за хмари, подалі від світуШукать собі долі, на горе привіту.І ласки у сонця, у зірок прохатьІ в світі їх яснім себе показать…

… І все ж, переселенням на іншу планету в інше сузір’я іншої галактики — не врятує людство на віки вічні. Переселенням людство купить собі лише кілька мільярдів років життя (що теж немало, адже це — вічність), а тоді надійде ще жахливіша катастрофа — загибель Всесвіту.

Але це тема іншої, заключної частини «Феномена Фенікса».

<p>МИ ВСІ В НАПЕРСТКУ,</p><p>або Спогад про майбутнє</p>

Безмежний, він стає ще безмежнішим. Але це на стадії розширення, що зміниться стадією стиснення. Відкриття Маргарет Геллер і Джона Хукра. І тоді почнеться кінець світу. І все повернеться в точку — перед новим Великим Вибухом. І все повториться, як і було. Наше безсмертя йде через смерть. І кожний з нас з’явиться точно в той же рік тієї ж епохи і в той же місяць і в той же день. «Божественний першопочаток» Ісаака Ньютона. Генетики вийшли на Єву. Універсум сапієнс. Ми всі в наперстку. Пригоди Гільгамеша — наші вічні пригоди? Ванга: кожна людина прийшла на цю землю із визначеним завданням: зберегти життя у всіх його проявах.

«Прагнення знати прийдешнє, так же природно, як і бажання знати і пам’ятати минуле. Але якщо минуле можна відновити хоча б частково, про майбутнє доводиться лише гадати», — «100 великих загадок історії».

…Але ми не будемо гадати про майбутнє. Ми будемо згадувати. Майбутнє. Яким воно у нас, землян, колись буде Неодмінно буде. Майбутнє.

… А раптом Всесвіт — як жінка, про яку смачно кажуть: чим її більше, тим краще?

Чи, можливо, у Всесвіті мусить бути якась межа? Край його безкраїм просторам? Кінець, про який кажуть, що він є ділу вінець?

Але поки що процес розширення Всесвіту стрімко триває.

Добре це чи не дуже?

Всесвіт не статичний, як раніше думали— гадали астрономи. Принаймні, більшість з них. Він щомиті розширюється, як довів Едвін Хаббл своїм законом про червоне зміщення.

Утворившись 12-13,5 мільярдів років тому з надщільної і надгарячої протоплазми (точки), Всесвіт, породжений енергією Великого Вибуху, ще й нині продовжує збільшуватися, адже й досі скупчення галактик розлітаються. І червоне зміщення тому доказ.

Тож з кожним днем, ба, з кожною миттю протягом згадуваних 12-13,5 мільярдів років Всесвіту стає все більше й більше. Безмежний, він стає ще безмежнішим, безберегий, він не бажає мати аніяких берегів[32].

А тому скупчення галактик три мільярди років тому були на 25 відсотків ближче одне до одного, як сьогодні. І вони нестримно розлітаються й нині і між ними й нині утворюється порожнеча. Все ширша й ширша. Пустка. Всекосмічна пустеля.

Добре це чи ні — цього з певністю ще ніхто нам не скаже. Скупчення віддаляються одне від одного, як цятки на поверхні повітряної кулі, що її надувають. Єдиною силою, що протидіє цьому розширенню є сила тяжіння. Вона досить значна, аби утримувати галактики від розлітання в самих скупченнях, але недостатня для того, аби за час, що минув з моменту Великого Вибуху, зупинити розширення Всесвіту. Тому відстань між скупченням галактик і збільшується. А, отже, й Всесвіт стає все більшим і більшим. А він все ж таки не жінка, коли її чим більше, тим краще…

І тут на кінчику язика починає вертітися питаннячко: чим взагалі скінчиться — якщо скінчиться, — таке розширення? І як довго воно триватиме? Вічно чи… кінечно? У часі й у просторі. Особливо, в часі.

Перейти на страницу:

Поиск

Похожие книги