— Ви непогано приземлилися.
Контролер, який сказав це пілотові, вже не дивився на нього. Пілот постояв у скафандрі, тримаючи під пахвою шолом. Тоді підійшов до скляної стіни круглого залу з підковою пультів посередині й почав розглядати крізь неї циліндр свого корабля, обплавленого біля сопел. З них усе ще хлюпала на бетон чорна блювотина. Навіть з такої відстані корабель вражав своїми розмірами. Другий контролер, кремезний, у натягнутому на лисий череп береті, почав одмотувати плівку із записом, поки плівка відмотувалася, він краєчком ока косував на прибульця. Контролер був у навушниках, а перед очима в нього хаотично блимав ряд моніторів.
— Та якось уже вийшло,— кинув пілот.
Він удав, що неодмінно має спертися на пульт, аби відстебнути важкі рукавиці з подвійними застібками. Після такого приземлення в нього й досі тремтіли коліна.
— Що це було?
Коротун з мишачим неголеним обличчям, у витертій шкіряній куртці, стояв біля вікна й ляскав себе по кишенях, аж поки намацав сигарети.
— Тимчасова втрата тяги,— буркнув пілот, трохи розгублений байдужою зустріччю.
— Але чому? Ви не знаєте?
«Ні»,— хотів одказати пілот, але змовчав, бо вважав, що мав би знати. Плівка скінчилася, її кінець лопотів, обертаючись разом з барабаном. Високий підвівся, зняв навушники, лише тепер кивнув пілотові й хрипко відрекомендувався:
— Мене звати Лондон. А його — Ґоссе. Ми раді вітати вас на Титані. Чого вип’ємо? Кави чи віскі?
Молодий пілот зніяковів. Він чув про цих людей, але ніколи досі не бачив. Був певен, що високого звати Ґоссе, але помилявся. Розмірковуючи про це, він попросив кави.
— Який у вас вантаж? Карборундові головки? — спитав Лондон, коли вони втрьох сіли до столика, що висунувся зі стіни. На столику парувала кава у склянках, схожих на мензурки. Ґоссе запив кавою жовту пігулку, перевів подих, розкашлявсь і висякався з такою силою, що аж сльози набігли йому на очі.
— І випромінювачі теж привезли? — запитав він пілота. Той знову розгубився, бо сподівався на більший інтерес до свого подвигу, тож тільки хитнув головою у відповідь. Адже не щодня в ракеті під час посадки зникає тяга. Замість звіту про доставлений вантаж, він волів би розповісти, як, не намагаючись продувати сопла, ані збільшувати головну тягу, він одразу ж вимкнув автоматику й сів з ручним управлінням, лише на маневрових двигунах. фокус, якого не робив ніколи, хіба що на тренажері. І то давно. Але тут цікавилися зовсім іншим.
— Привіз,— лаконічно сказав він і навіть відчув задоволення, бо цс прозвучало непогано. Така стриманість після пережитої небезпеки.
— Привезли, але не туди, куди треба,— посміхнувся коротун Ґоссе. Пілот не зрозумів — говорить він серйозно чи жартує.
— Як це, «не туди»?.. Ви ж мене прийняли. Вірніше, викликали,— поправився він.
— Були змушені.
— Не розумію.
— Адже ви мали сісти на Ґраалі.
— То чому ж ви мене перехопили?
Йому зробилося гаряче, їхня вимога приземлятися на Титані звучала категорично. Щоправда, втрачаючи швидкість, він перехопив радіодонесення про якусь аварію, проте мало що зрозумів — заважали шуми в ефірі. Він підлогів сюди з боку Сатурна, щоб його гравітацією пригасити швидкість і цим заощадити паливо. Отож і тернувся кораблем об магнітосферу Титана так, що аж затріщало на всіх діапазонах хвиль. І одразу почув наказ із тутешнього космодрому сідати. Навігатор мусить підкорятися наказам контролерів. А ці навіть не дали йому скинути скафандра — відразу почали допитувати. Думками він ще перебував у рубці управління, й досі відчував ремені, що люто вп’ялися йому в плечі й груди, коли ракета вдарилася вже розчепіреними лапами в бетон, та маневрові двигуни не вигоріли до кінця і, бурхаючи вогнем, конвульсивне шарпали весь корпус ракети.
— В чому річ? То де ж я, врешті, мав приземлитися?
— Ваш дріб’язок належить Ґраалю,— пояснив коротун, витираючи ніс, почервонілий од нежиті. — А ми перехопили вас над орбітою й викликали сюди, бо нам потрібен Кілліан. Ваш пасажир.
— Кілліан? — здивувався молодий пілот. Його на борту немає. Зі мною лише Сінко, другий пілот. Ті двоє остовпіли.
— А де ж Кілліан?
— Зараз, напевно, вже в Монреалі. Його дружина має родити. Він вилетів ще переді мною вантажним кораблем.
— З Марса?
— Ясна річ, а то звідки? А в чому справа?
— Космічний розгардіяш нічим не поступається земному,— зауважив Лондон. Він набивав тютюном люльку з такою силою, ніби хотів її розтовкти. Гнівався. І пілот також.
— А в мене спитати ви не могли?
— Та ми ж були певні, що він летить з вами. Так сказано в останній радіограмі.
Ґоссе знову витер носа й зітхнув.
— Стартувати ви вже однаково не зможете, — озвався він урешті. — А Марлін ніяк не дочекається випромінювачів. Тепер він усе звалить на мене.
