На згадку про Хілліса Р. Хоуві (1903-1982), природознавця-аматора й щирого чоловіка, який улітку 1938 року взяв мене, мого найкращого друга Бена Хітца та інших хлопців з Індіанаполіса, штат Індіана. в похід по американському Дикому Заходу.
Містер Хоуві знайомив нас із справжніми індіанцями, змушував спати просто неба. закопувати в землю наші покидьки. Він навчав нас їздити верхи, розповідав про численні рослини й тварин, що нам траплялися,- як вони називаються, як їм доводиться у цьому світі розмножуватись, щоб не загинути, і таке інше.
Однієї ночі містер Хоуві зумисне налякав нас мало не до смерті, пронизливо заверещавши, мов дика кішка, неподалік од нашого табору. У відповідь йому розляглося таке саме пронизливе вищання справжньої дикої кішки.
Всупереч усьому, я все-таки вірю, що за природою своєю люди добрі.
Анна Франк (1929-1944)
А було так.
Рівно мільйон років тому, в році 1986-у після Різдва Христового, місто Гуаякіль було головним портом маленької південноамериканської держави - Республіки Еквадор, чия столиця Кіто розташована була високо в Андах. Гуаякіль лежав за два градуси на північ від екватора - уявного бандажа планети, на честь якого країна й дістала свою назву. Там завжди було спечно й вогко, бо місто стояло на багнистій місцевості, де били численні джерела і де зливалися перед впадінням в океан, який у тих місцях не знав штормів, кілька річок, що стікали з гір.
Цей морський порт містився за кілька кілометрів од відкритого моря, і ті кілька кілометрів теплих, наче бульйон, вод звичайно були вкриті рослинними рештками, що прибивалися до пальовик причалів та якірних ланцюгів.
Людські істоти тоді мали набагато більший мозок, ніж нині, й захоплювались тим, що розгадували таємниці. Одна з них 1986 року полягала в тому, яким чином стільки різноманітних представників тваринного світу, нездатних пропливати великі відстані, опинились на архіпелазі Галапагос - гористих островах вулканічного походження на захід від Гуаякіля, відокремлених від материка тисячею кілометрів дуже глибокого моря з досить холодною, завдяки течіям з Антарктики, водою. Коли людські істоти відкрили ці острови, їх населяли вже й гекони, й ігуани, й рисові хом'яки, й лавові ящірки, й павуки, й мурашки, й жуки, й коники, й різноманітні кліщі, не кажучи вже про гігантських черепах.
Як усі вони туди добулися?
Багато хто з людей задовольняв свій великий мозок такою відповіддю: вони добулися, мов на плотах, на плавучих рослинних рештках.
Але інші заперечували: ті плоти намокають і руйнуються так швидко, що ніхто ще не бачив їх за межами прибережної смуги, до того ж морська течія між островами й материком віднесла б таке вутле суденце скоріше на північ, аніж на захід.
Були й такі, котрі стверджували, нібито всі ті аж ніяк не миролюбні створіння діставались туди, не замочивши лап, якимось природним перешийком або ж перепливали короткі відстані між острівцями, що стирчали з моря, а потім ці острівці - чи то перешийок - зникли під водою. А втім, учені, користуючись потужним своїм мозком, а на додачу хитромудрими приладами, склали ще до 1986 року карти океанічного дна. Та жодного сліду проміжного суходолу вони не виявили.
Були за тієї далекої доби великого мозку й чудернацьких міркувань і такі люди, які твердили, що колись острови належали до материка, від якого відкололися внаслідок якоїсь глобальної катастрофи.
Але острови зовсім не мали вигляду таких, що від чогось відкололися. Це були явно молоді вулкани, які виверглися саме тут, а багато з них - такі молоді, що могли прокинутись щомиті. У тому далекому 1986-у вони навіть ще не заросли достатньою мірою коралами й не мали блакитних лагун та білих пляжів - красот, які багатьом людським істотам уявлялися мало не ідеальним потойбічним життям.
Тепер, коли минуло мільйон років, острови справді-такі прикрашені й білими пляжами, й блакитними лагунами. Але на початок нашої розповіді це були потворні горби, бані, конуси та гостроверхі лавові піки, ламкі й шершаві, численні розколини, провалля й чашоподібні западини, виповнені не шаром родючого грунту чи прісною водою, а дуже дрібним і сухим вулканічним попелом.
Ще одна тодішня теорія доводила, що всі істоти, виявлені на островах дослідниками, там-таки й постворював усемогутній Бог, отож їм не треба було нікуди перебиратись.
Нарешті, згідно з іще однією версією, всі вони зійшли на берег попарно трапом Ноєвого ковчега.
Якщо той ковчег справді існував,- а чом би й ні? - то цей роман я міг би назвати «Другий Ноїв ковчег».
