— Дайте полотнинку чисту: згубив чохла по дорозі...
— О! Така сама машинка була в того землеміра, — з якоюсь радістю згадала вдруге стара і обережно подержала шкільного циркуля в сухих, зморщених руках, казала: — Ще він мені й каже: «Закотіть, тітко, настільника — план буду на столі накидати». Я закотила і, як зараз оце вас бачу, пам’ятаю: такий мені страм — стіл немитий, і борщ поміж шпугами позакисав... Мої дівки тоді до машини в економію ходили... Полотнинку? Я зараз. Старий, старий... Мартине! — загукала вона до клуні, і старий з червоною, на копаницю схожою бородою та припухлими очима, що раз у раз стікали сльозою, підійшов до хати: глянув спочатку на стару, а тоді на Коропа, поздоровкався.
— Це землемір, — сказала йому жінка, — математик...
— Який землемір? — незрозуміло перепитав Мартин і вдруге глянув на Коропа. Та жінка не дала йому говорити, затуркотіла:
— Який, який? Людський землемір! Он у їх той, машинка така — знаєш, приїздив колись до нас один, як ще на старому дворищі жили, а він город переміряв... Ой стара тетеря — забув?
— Ну, приїздив... А вони, — кивнув Мартин на Коропа, — по якому ділу?
— Дурний ти — от що! — сказала зозла стара, додала: — Землі міряють і до города їдуть...
— A-а, до ти так і кажи... А де ж ваші причандали? — поспитав він Коропа, що сидів мовчки та ждав кінця такої несподіваної історії: йому вже було неприємно, що отак підбив стару, більше — він просто хотів зірватись з жовтої призьби, та ноги не слухали, а коли згадав, що сонце от-от піде на ніч і те, що він, Короп, за цілий день і не росився, а їсти так хочеться, аж тіло труситься, — тоді рішив, що буде грати «землеміра» до кінця...
— Астролябію підводою до сусіднього села повезли, а я... циркуль захопив тільки, — засоромлено одказав математик...
Мартин, згоджуючись, похитав головою:
— Да-да, стрелябія — перше діло, без неї, як той казав, не зміряти, правда?
Короп промовчав, а тоді, сумовито посміхаючись із своєї вигадки, сказав:
— Ех, діду, діду... Не степова у вас земля тут, ярки, закабалки, чорториї — на степах не та земля, зовсім не та земля...
Але яка саме на степах земля, Короп до ладу не знав, та дідові не треба було пояснювати: він затрусив своєю копаницею-бородою, чхнув, аж стара до одвірка одхилилася, і журно захитав головою:
— Правда твоя, сину, правда: хіба можна зрівняти наші землі, ех!.. Там вона — як пух, як перина, а в нас казна-що, хай Бог простить, а не земля! От у мене, примєрно, дванадцять десятин було: шість десятин, не брешу, — добр-рої землі, а то все — солонці, та ще такі солонці — киктями, як той казав, не зореш, не то «Саком»!..
Стара вислухала дідову репліку мовчки, але раптом, наче хто шпигнув її, скрикнула:
— Чого це ти чоловіка мориш тут?.. Ще комлик той побачить...
Вона здавила очима на старого, та він за кислями в очах не бачив...
— Просимо до хати! — ласкаво проказала стара, прочинивши сінешні двері.
Короп підвівся з призьби. Мартин ступив уже на поріг, а математик перед самим носом повернув циркуля:
— Старий ще, діду, циркуль, німецький...
Мартин зупинився; він, як і стара, подержав у руках циркуля і, повертаючи його математикові, мовив:
— Настоящий циркуль... Такий самий був у того землеміра...
— Заходьте, заходьте, — припрошувала на хатньому порозі стара, і Короп, слідом за Мартином, переступив поріг до великої чистої хати.
Хата в старих, на думку Коропа, була в достатках; тут тобі не звисають з полу, як ото в голоти, розтерзані дітворою чорні подушки, не висить на жерді лахміття якесь, а не одяг, не стоїть стіл на трьох ногах скалічений чи скриня замість столу — це в Мартиновій хаті не впадало в око...
Хата була ще нова, чисто прибрана, і на жердці, як придане невістки молодої, висіли пухнаті, з крамними напірниками, дві подушки; долівка вимазана та суха, і зайчики сонячні плигають коло припічка, а на сволоці, — о, сволок у Мартина було зроблено по-стародавньому: посередині було розмальовано великого хреста, під ним маленька могилка, а ще в обидва боки од великого хреста — два маленькі і збиті віками літери вгорі «І.Н.Ц.І.», а на весь сволок вималюваний великими яблуками напис:
— Хата у вас, — сказав Короп, — ще дебела, нова?.. — Він кивнув на сволока.
— А там написано, — вгадайте, — сідаючи за стіл, сказав Мартин, — скільки це год нашій хаті буде?
Короп, усміхнувшись:
— Це не трудно: двадцять чотири, так?
Стара не втерпіла, встряла до розмови:
— А ви прочитали? Це ж дівер сволока малював — ми ще тоді не були в спорі... Чи хоч правильно ж він написав, комлик той?..
— По-руськи, — глухо одказав Короп.
— О, він на всі язики нашпигований! Це ж його, мудрого, тоді в солдати брали, а ми з Мартином хату цю вистроїли: двадцять чотири годочки, як стрельнуть... минуло. Ще старий Мазун, свекор, клятий — не заступайся, Мартине! — клятий такий був. «На грудях мені клуню хочеш вистроїти?» — кричить, було, та все сажнем тим міряє... все...
