Сміялися-танцювали, а молода плакала: вийшла заміж — та після вінця...
— Люблю тебе, Палазю, та не знаєш за що?
— Ха-ха!
— «За що?» — зацвірінькали на повітці горобці.
— За земельку! — гукнув п’яний сват.
— Ги-ги! От диво!
— Ми, Паньчуки, музики: граємо гарно, краще всіх: сватаємо дівчат на врем’я, за земельку, плюємо дурням кислооким, що про гріх лементують... Ми понімаєм діло...
Так сказав сват.
— Не кисни, інвалід! — сказав ласкавий молодий, по-гадючому здавивши очима.
— Староста, пані підстароста, благословіть...
— Дурень ти, Грицьку, вони молоденькі, самі, знаєш, краще... Ну да. От примєром... Став’янський самогон краще... не сивий, правда?
— Не журися, — каже Гальці, старшій дружці, гнучкий клен, бо Палазя вмерла, зотліла...
Гудуть бубни, весілля йде...
— Ой гуляй! Самогону, свате, боярам давай!
Вечоріло. Над ставом вода парувала; сизо-жовтий туман жита криє, а болотяні віхи воду дмуть — лихо буде...
«Лихо буде», — бубонить бубон на весь куток та до скрипки прислухається.
«За земельку — долі не буде», — плаче-тужить скрипка з цимбалами і змішує цей плач з п’яними піснями весільними...
— Зустрічай, мати, зятя в хату!..
— Треба, сестро, треба!
— Ой яка хороша буде ніч: хмари через місяць котяться — на погоду! — промовила мати молодої та й задумалася, зажурилася.
А улицею, криком-зиком, весільний поїзд ішов... до молодої в хату, в прийми, за земельку...
Наддніпрянське вкрилось, як і інші села, густими осінніми туманами. Хати, здається, мов п’явки, вп’ялися в мокру землю і стоять такі зажурені-зажурені та дощем-негодою побиті...
Січе осіння мряка, оббиває вітер необставлені хати — хазяйство сільської голоти, бо...
— Гнила зима впала цього року — то підмерзає, то розтає... Не вспіла промайнуть покрова, як забіліло поле.
— О, даються взнаки такі зими голоті: захарчує картопля — світу не радий!
— А втім, злидні...
Тільки-но ви до хати, як напівгола дітвора шарахнулась на піч, і з-за комина на вас визирають злякані бліді обличчя дітей.
— А бліді, мабуть, не од сала?
В хаті Штурми, крім буряків, картоплі та капусти, немає нічого. Бідний.
Далі ваше око впало з печі на піл — просто спустилось вмісті з білявенькою дівчинкою, котра видавлює з вікна воду.
На полу, під жердкою, стоїть ковганка: в неї стікає дощова вода з стелі.
Так помалу, тихо: кап-кап-кап.
Напільне вікно вихилилось луткою надвір, і вода так і плющить, і плющить.
У вікнах онучі — шибки побиті. А діти лічать краплинки — веселі, сміються: горе не поклало ще на їхні молоді душі печаті суму, журби.
— Сашко, дивись, раз, два... О, зараз не капа — дзюрчить!
— Химко, чого це воно дзюрчить?
— Мені холод-но-о, — плаче Сашко.
Химка, білявенька дівчинка, заспокоює маленького брата і сумно проказує:
— Дзюрчить? Нічого, Сашо, батько залагодять дірку... холодно — нехай протопимо грубу...
До хати ввійшла бліда довгобраза жінка.
— Ось і мати; а ти плакав, дурень...
З-за комина почувся якийсь пискливий голос:
— Я їсти хо-чу-у... Не дають їсти... лежу...
— Господи! Подай їм, Химко, картоплю!
— Давала — не хоче: вона, мабуть, мамо, хвора, бо така гаряча-гаряча.
Мати журливо-безнадійно глянула на образи.
— За що ми мучимось? Багаті самогоном заливаються, а ми з голоду пухнемо... Голий грабить, палить: хай грабить!..
Рішуче підвелась:
— Улясю, дочко моя хороша! Що в тебе болить, голубко...
Не доказала і залилась дрібними, як горох, сльозами...
Діти й собі зайшлися плакати.
Химка зціпила рученята, схилилась на стіл і гірко-гірко заплакала; Сашко ж злякано поглядав то на матір, то на покуття, на образ св. Миколи, уквітчаного польовими васильками, і хлипав.
А Уляся з гарячки шептала:
— Картопля... надоїло... всігда картопля...
— Дядько Корній ідуть...
— Чого це він з роботи?..
Стукнули двері:
— Драстуйте. Плачете: воно всігда так — біда біду кличе... Там, на пасбурах, з Михайлом нещастя, тут Уляся...
— В больниці?!
...Штурмі на цукроварні одбило пальці.
Закам’яніли постаті на стінах; в хаті запанували тиша і жах, і тільки знадвору було чути, як шумів дощ і трясло вітром шибки: вічне горе просилось у сім’ю Штурми...
Обіди. Сонце ллє електрику на обшарпані оселі села Шубовки. Червоно-жовті плями його змішуються з порухом шляху і, здається, занадто старанно одбивають у собі найтонші дрібнички улиці...
О зелений-зелений спориш, потріскана кора верб, сміття...
І все це присипане подорожнім пилом.
Іде возовиця сіна: помалу, похитуючись, скриплять вози, хтось хрипло гейкає на воли, покрикує на дітвору, а курява, розвішана на тинах, як сіре-сіре полотно, котиться слідом клубком, спинається на горбах у стовпи і — тільки іноді випливе норцем з пилюги якась селянська дитина, гукне — і далі знов селом — сіре полотно...
— Петро, скидай же сіно — да на сход!
— Чуєш?!
— Га?
