Проте найбільшого клопоту завдає Минці ота велика, покарбована чорними латками свиня. Яка вона неслухняна, — сказати не можна!
От і зараз, не встигла ще Минка й присісти на межі, а свиня — рох-рох-рох — рушила вже під стайку кіп.
— Ачу, дурна, назад, — вдруге чує Трохименко Минчин голос. — Де ото вирядилася мені, га? Де, я питаю?..
Минка суворо, як то роблять дорослі, умовляє свиню повернутися назад, а коли бачить, що свиня все-таки підкрадається під копи, тоді дівчина зривається з місця і, метко розмахуючи ціпком у руці, грудкою котиться під копи, щоб завернути неслухняну пані свиню, як її величає Минка.
Вона ще довго потім буде страмити й картати перед поросятами матір їхню, покарбовану чорними латками. Ади, дивіться, яка вона лиха в Минки, що то вона витворяє, якого клопоту завдає дівчині?..
«Хороше, розумне дівча, — настирливо вривається Трохименкові думка. — Диви, пасе ті поросята, як мати діти…»
Задоволено усміхаючись на якусь свою давню-давню згадку з дитячих літ, Трохименко повертає знову голову на каламутні хвилі ріки Збруч: дивиться на польську територію. Вартує пильно кожного куща шелюги, найменший рух очеретини ловить він очима!
Смішно Трохименкові: от недавно, здається, як і Минка, сам він бігав завертати скот, бо не пас малим свині; їв смачну-смачну недопечену картоплю на полі, міняв за яйця махорку, дині-дубівки — ого, всього було; і, дивно, якийсь жаль йому, що не можна вдруге повернути хоч один синій день той, коли сонце в степу наче за роги водило корову його на ситу пашу, коли він пісні на ціпках вигравав, коли воював з пастухами на Козацькій могилі, коли…
«Ех, і діла ж були!» — задоволений, урвав він свої дитячі згадки.
Трохименко здивований був, що до нього прийшли сьогодні, бодай у згадці, літа дитячі, сам він ніколи не любив згадувати про своє життя на селі, бо зазнав там змалку усіх радощів і горя вбогої мужицької дитини… Особливо горя.
І зрозуміло, чому його серце лежить до Минки: «Таке мале дівча, мов той стручок перцю неспілий, а мусить змалку тупати коло скотини, ранить ноги по стерні, і ніколи — за життя своє — не доп'є, не доїсть, не доспить… Хіба Минка, свині пасучи, виб'ється коли із тих злиднів?»
Трохименкові стало жаль Минки, жаль змарнованих по наймах літ і сестри своєї, що десь у Києві чужі діти чукає…
«Поки багатий стухне, то бідний з голоду спухне… Виходить, бігай, Минцю, щоб поросятка в шкоду не вскочили!»
Червоноармієць скрутнув головою й міцніше стиснув у руках рушницю.
Ні, таки добре роблять, на його думку, більшовики, коли чухрають багачів… Хай усі будуть рівні!
Ще раз обвів очима голі стерні, стайки кіп і на межі, у бублик зігнуту, Минку.
Дівчина, розпустивши по стерні свині, обідала; вона вив'язала з вузлика шматок хліба, дві пучки солі і вмочила сизу цибулину в сіль ту…
Трохименко уявляв собі обід Минчин, бо не раз уже бачив, як вона обідала недалеко Збруча; а два тижні тому розпитав дівчину, чия вона й звідки. І цікавився, чи свої свині пасе Минка?
Родом Минка — ця гінка й розумна на свої літа дівчина — з Гаврилівців — села хоч і стародавнього на Поділлі, проте вбогого; Гаврилівці, як розповідав Трохименкові якийсь дивак професор з Кам'янця-Подільського, один раз тільки зажили собі на віку слави: пограбували польського посланця, що їхав до якогось там турецького паші…
Ніхто з гаврилівчан не знає, мабуть, яку славу носить село їхнє, хіба один професор кам'янецький!
А свині Минка пасе одному дядькові — такий собі заможненький, віробожний, з убогою рослинністю на обличчі, схожою на озимину, прибиту морозом, — Юхим Запара.
Він за це поле Минчиній матері обробляє, снопи в жнива возить, косить; а мати — разом з Минкою — полють йому, жнуть; ще й свині пасе літо Минка… У багатого дядька служить.
У Минчиної матері ще є діти, тільки вони малі дуже, хлопці її…
— Ачу! Здохла б ти йому на радість, — втретє чує Трохименко Минчині скарги на свині.
Гаряче серпневе сонце дошкулило, видно, тонкошкіру свиню; підкидаючи вгору писка, вона чмихала й бігла до річки, як божевільна, не звертала жодної уваги на свого маленького пастуха, на ціпка, а тільки скоса поглядала іноді на поросята — чи біжать вони слідом за нею.
Минка аж розплакалася; не встигла скінчити обід, як довелося знову бігти; спідничина метлялася дівчині поміж ніг, а вона на всю силу мчала полем і все нахвалялася ціпком, що тремтів їй у руці…
«От морока Дівчині…»
Трохименко не скінчив своєї думки, як над вухом йому ледве чутно, глухо задзвонив телефон; поспішаючи, нервово взяв рурку до вуха й слухав:
— Варта 3128?
— Так.
— Гарцежи[1], як вам казав, уже на лінії фільварків польських. Навпроти вашої дільниці будуть, мабуть, тільки кінні загони… У них, здається, маневри. Дивіться там пільніше. Все.
— Слухаю.
І Трохименко, підвівши чоло, поклав рурку телефону.
Все трапилося так несподівано і так раптово, що годі було деталізувати розпорядження начальника застави… Ясно й так: пильніше вартуй кордон!
