«Ти в нас, Василю, перший, можна сказать, парубок у Піях... Один тільки ґандж у тебе: комуністів боїшся».
«Чого ж це я боюся їх?» — запитав його.
Смолярчук хитро так засміявся, обвів прижмуреними очима Гандзюкове подвір’я з хатою старою у вишняку і тільки на пригребиці, коло погреба заваленого, зупинив свої очі й промовив:
«Так ніззя разсуждать... Заразу треба огнем випекти, тоді порядок у нас буде! Зрозумів? До ноги треба вибить».
Промовчав Василь. Смолярчук покрутився на подвір’ї, почастував Василя папіросою, ще хотів щось, видно, сказати, але поспитав тільки, чи не вийшла б його — Василева — мати днів на два проса жати? Добре, Василь перекаже...
Аж у воротях ще раз оглянувся Кирило Смолярчук.
«Не треба вірувати трусові, — сказав. — Чого тих злиднів боятися?»
Він бачив недавно полонених коло волості — не люди, а мотлох якийсь! Ну, а в Денікіна, хай подивиться Василь, орли просто: люди, як перемиті... І знову ж таки — зодяг який дають у кавалерії, га? Його Карпо без балачок записався.
І пішов собі повагом, попихкуючи папіросою.
Усміхнувся Гандзюк, уперше подумав так:
«Іч, зараза яка! І хліб чужими руками хоче впорати, і комуну чужою кров’ю до ноги вибити, щоб хліб йому з тієї крові кращий зародив!..»
Кинув, пам’ятає, папіросу з тієї злоби, аж засичала у воді, бо саме після дощу розмова ця була.
...На селі, десь далеко, пролунав глухий постріл. І знову з тривогою відчинила сінешні двері Василева мати, знову довго стояла на ґанку і все слухала, як валували на кутку собаки.
Вона стояла тепер у чорній кохті: висока, темна тінь на білій стіні хати.
— І чого вони шастають раз у раз? — сам себе поспитав. Нічого, здається, не бояться так мати, як їхнього парубкування! Смішно Василеві: коли б можна, то за руку водили б їх туди й назад!
І похмарнів, згадавши: «Удвох, діти, ви півтори копи за день упораєте... Еге ж, півтори копи: молоді, замашні хлопці...»
Василеві з болем всотуються материні слова: «Чула, хлопці, що на степу півпуда з копи платять... І пшеницею, бо степові люди не сіють жита...»
«Умгу», — відповів був Василь за столом. І більше, пам’ятає, аж до вечора не розмовляли з приводу молотьби. Добре та гаразд знає він, до чого стосувалися ті люди степові: бояться мати мобілізації.
У рудих хмаринах виткнувся на небі кривавий серп молодика.
«Таки подивилися на нього мати — не заспали...»
Важко зітхнув і почав крутити нову цигарку.
Не піде він у молотники: хай собі як хотять уговоряють його мати, а він зарікся йти!
Ліг у саду на прив’ялий покіс трави.
Добре. Вони з Гришкою погодилися йти молотити... Хай уже дражнитимуть собак попід дворами, як на те пішло! Хай...
Гандзюк оскальнувся посмішкою:
«Боже мій, яка б то радість була матері! Але хіба вони — мати — уявляють собі молотників на степу? Тільки торбів через плечі не хватає тим молотникам!»
...Так, вони підуть поза селом, підуть рано, до схід сонця.
Один — ставний, кремезний, з широкими плечима і великими, схожими на червоні буряки, руками; сорочка на ньому товста, з гарно вишитою маніжкою, на голові сірий картуз, а в руках замашний ціп. Таким уявляє себе і таким справді є Василь; поруч нього — худий, схожий на тхора, жуплякуватий Гришка; обидва вони в пилюзі, зморені й здорожені, а стоять — в уяві Василевій — коло воріт якогось дукаря-степовика: роботи питають.
Василь навіть картуза зняв, щоб ласкавіше поздоровкатися та не таким уже гайдамакою в очі степовикові впасти; от він усміхнувся — сором’язливо, покірно, як доброї матері дитина!..
Ще й Гришку смикнув за рукав, щоб він трохи підбадьорився.
— Держися героєм! — сказав, зберігаючи усмішку.
Гришка, знає Василь, завередує, окриситься. Мале — дурне, не розуміє того, що, може ж, десь і господиня з-за хліва на хлопців дивиться, отож треба їй хоч усмішкою ласкавою догодити, а по-друге — не такими уже й захарчованими видатися!
А груди свої, розхристані на один тільки ґудзик, хлопці виставили так, ніби вони збираються продати їх: «Отакі ми, дядьку!.. Дивіться з усіх боків...»
— Звідки? — бовкає знічев’я дядько.
— Піївські, — статечно одказує йому Василь.
— Так... Це коло Дніпра там десь?
— Коло Дніпра... Водяні, можна сказать, люди, — пробує жартувати Василь, захоплений із своєї вигадки; але його стримує, як то завжди буває у таких випадках, сувора, трохи навіть глузлива дядькова усмішка.
— Водяні?..
Гришка, здається Василеві, навіть ціпилно до ноги приставив — солдатом стоїть перед степовиком; балакучий, він от-от вихопиться й собі із словом доречним, але стримується чомусь, вичікує, хоч по очах видно, що хоче встряти в розмову, а тільки не насмілюється.
А Василь, як старший брат, умовляється за роботу статечно, слова материного пильнує:
— За копу — півпуда пшениці... Егеж, молотники з нас молоді, замашні... До зернини виб’ємо!
— Так, так... — одказує знехотя дядько.
Він примушує своїми «так, так» чекати на відповідь хвилин зо три; але хлопцям — не первина, вони вже не одного такого відвідали, отож чекають терпляче, переступаючи з піску на шпориш, чекають, не спускаючи очей, щоб не образився, бува, хазяїн з такої неповаги до нього.
— Так...
