— «У ясир їх!..» — гукав Смолярчуків Карпо, — а до чого воно — не знаю, бо мене так ударив один «вовк» нагайкою...
— Дурних і в церкві б’ють! — озлоблено промовив Василь. — Що було далі? Які «вовки»?
— Да денікінці ж! Тільки скажені якісь і п’яні-п’яні, як дим... Дівчат валяють посеред вулиці, заголюють, а коли пручається, — б’ють немилосердно! Маляренкову дівку як звалили на колодки, — кричала, як під ножами! Добре, що Галька наша не пішла сьогодні на вулицю, — скінчив Гришка.
Він боявся, що Василь буде гримати на нього, скригати й лаяти, а найбільше — сам побіжить битися на вулицю.
— Боже тебе сохрани йти туди, — не втримався Гришка, — уб’ють.
Василь мовчки вислухав Грищине оповідання. Аж на виду, помітно було, одмінився; міцно заціпив у руці револьвера й крутив ним у всі боки — здавалося, шукав місця, куди б йому зручніше вистрілити.
— Так... Смолярчукові ясирити захотілося?.. — запитав чомусь Василь. — Мало вони так з людей, посеред білого дня, кров п’ють? Мало, виходить: ти ще йому вночі, під тином лягай! Зарази! Перестріляв би до одного, як стерво.
Мовчки зайшли обидва до клуні: кутком, стріляючи вгору, з неймовірною швидкістю промчали верхівці.
Голоси на кутку стихли, заніміли. Десь під ґанком дзявуліло перелякане щеня, але й воно раптом урвало свій голос: замовкло.
Над Піями стояла німа зоряна ніч.
Василь, запам’ятав чомусь Смолярчукове слово: «ясир». До ладу ніколи не сказав би, що воно визначає, слово це давнє; а сам не раз чув од матері, як людей колись у ясир татари брали. Дівчат і молодиць ясирили, щоб у гареми панам продавати.
«Нічого не варті ми, — подумав, — коли знову на ремінному налигачі збираються водити...»
— Кинь ти отуди к чорту свою балабайку! — гукнув несподівано Гандзюк до брата. — Бери рядно, згорни його чіпко...
— Куди ж ми? — злякано поспитав Гришка. — Глупа ж ніч, таке скрізь робиться, а ти... Куди це ти надумався?
Василь, несподівано для Гришки, засміявся:
— Куди, питаєш? Просо до Смолярчука ясирити! По снопи, зрозумів тепер?
Гандзюкові сподобалося, видно, слово давнє «ясир»!
«Нічого дивного не було б, — мислив Гришка, — коли б Василь побіг зараз битися на вулицю, коли б він перейняв десь у глухих сутичках і застрелив хоч одного з «вовків» тих — нічого дивного. Але йти глупої ночі красти просо — це божевілля якесь, сказ!» Зроду не чув він таких розмов од Василя. Знає тільки, що він багачів недолюблює... Сперечатися? Боявся, Василь не з тих, щоб ним хтось командував і поради йому давав! Яка страшна, проклята ніч випала Гришці!
Дивно: Василь не кричить, не лає, а ніжно, по-товариському, як рівний з рівним, говорить:
— Не бійся, дурний! Хіба в такого гада гріх украсти? Треба, а не гріх: йому ж з горла пре!.. Ну, а йдеш ти зо мною, копа проса — п’ятнадцять пудів...
Він нахилився близько Грищиного вуха:
— Чудак ти, їй-богу: гармонію ж купимо!.. Ну, рушаймо: пізній час! — суворо, наказом, забриніли останні слова.
У Гришки тихою радістю заблищали очі; навіть сльоза скотилася й капнула з ока на руку...
— Гармонія... — вимовив він і спробував усміхнутися, але йому заболіла розрубана нагайкою рана на спині, — тоді болісно скривився, струснув чубом і кинув на сіно балабайку.
Мовчки взяв під руку сіре рядно і, не причиняючи воріт у клуні, рушив підбігом за Василем.
У Гришки підкошувались ноги: втома така велика, що впав би, здається, отут-таки, на Смолярчуковому просищі, під крайньою півкопою, й заснув навіки. Хай приходить тоді з вилами Кирило Смолярчук, хай настромлює на вила його, Гришку, як сніп — йому тепер однаково!
Руки не підводяться до рядна із снопами, не в силі вже він стягти й зав’язати рядно — от-от упаде на снопи й заклякне.
— Наклав уже? — чує він над головою. — Чи чого ти вовтузишся? Теж мені — злодій!
Василь зав’язує рядно з такою силою, що риплять снопи.
— Дивися ж краще під ноги, волотків не губи, — наказує він. — Та не ходи, як та манія, однією стежкою!.. Онучі з пальців не з’їхали?..
— Ні, — стомлено одказує Гришка. Йому заздрісно дивитися на Василя, радіє він за нього... То нічого, що Василь раз у раз скригає на нього зубами, раз у раз підганяє та гримає, то дурниці! Так, виходить, треба. Адже Василь старший, та що там старший — діло не в цьому!
Гришка так любить свого брата, так гордіє ним, що готовий, здається йому, отут-таки, на Смолярчуковому просищі, вмерти за нього. Хто, скажіть, так мудро вигадав би, як Василь? Собі зробив і Гришці наказав: пообмотувати ганчірками пальці на ногах, щоб по сліду, коли метнуться шукати, не прислідили. Отакий Василь!
Радіє Гришка; сон і втома з ніг його валяють, а він біжить хортом із снопами за плечима і страшно боїться впасти, щоб не заснути.
— Бистріше, не плутай ногами! — чує він знову Василів голос над головою.
