Мені здається, що роман представляє певний інтерес, бо показує сицилійського аристократа в момент кризи (і це далеко не тільки криза 1860 року), розповідає, як він реагує на події і як занепадає його родина майже до повного краху; усе це, однак, описано зсередини, з певним співчуттям автора і без жодного сліду ненависті, яка натомість відчувається у «Віце-королях»[5].
Зайве казати тобі, що «князь Саліна» — це князь Джуліо Фабріціо ді Лампедуза, мій прадід; усе в цьому персонажі реальне: його зріст, захоплення математикою, вдаване свавілля, скептицизм, дружина, мати-німкеня, відмова стати сенатором. Отець Пірроне теж справжній, справжнє навіть його ім'я. Гадаю, я зробив їх обох розумнішими, ніж вони були насправді.
Фізична постать і манери Танкреда списані з Джо; у моральному плані він є сумішшю сенатора Скалеа і його сина П’єтро. Не знаю, хто така Анджеліка, але згадай, що ім’я «Седара» дуже подібне до імені «Фавара».
Село Доннафуґата — це Пальма; а палац у Доннафуґаті — це Санта-Марґеріта[6]. Для мене дуже важливі два останні розділи: смерть дона Фабріціо, який завжди був самотнім, хоч мав дружину і семеро дітей; історія з мощами, яка ставить крапку в оповіді, теж цілком автентична — я сам був її свідком.
Сицилія описана такою, якою вона є — такою вона була в 1860 році, до того і опісля.
Гадаю, в цілому роман не позбавлений меланхолійної поетичності. Нині я від'їжджаю і не знаю, коли повернусь; якщо захочеш написати мені, пиши на адресу:
У пані Б’янкієрі,
вул. Сан-Мартіно делла Батталья, 2,
Рим.
З найщирішими вітаннями,
Твій
Джузеппе.
[Ззаду на конверті]:
Зверни увагу: собака Бендіко — надзвичайно важливий персонаж, який є майже ключем до розуміння роману.
Прощальний лист показує весь його талант письменника. Написаний стилем, типовим для таких листів, він водночас свідчить про письменницьку вправність автора, який сполучає потужні вирази почуттів з уважним добором лексики та фразеології. Лампедуза був здібним учнем Стендаля.
Для Джо
Травень 1957 р.
Любий Джоітто!
Навіть коли завіса впаде, я хотів би, щоб ти почув мій голос — я хочу сказати, як я вдячний тобі за розраду, що нею була для мене твоя присутність під час цих останніх двох-трьох років мого життя, які були болісними і похмурими, але могли б бути навіть трагічними, якби не було тебе і любої Мірелли[7]. Наше життя — моє і Лісі — вже було б ось-ось зовсім заниділо поміж клопотами і старечими проблемами, але ваша прихильність, постійна присутність, саме ваше існування внесло трохи світла в наші потемки.
Я дуже любив тебе, Джоітто; в мене ніколи не було сина, але, гадаю, що якби він у мене був, я б не міг любити його більше, ніж любив тебе.
[…]
