Вони вже дійшли до будинку громадських зібрань, де в тіні платанів на залізних лавах сиділо кілька осіб у чорному. Коли повз них проходило троє молодих людей, вони встали і привіталися.
— Погляньте на них, Шевальє, і добре запам’ятайте цю сцену. Через кожних кілька місяців у сутінках тут лунає постріл, і один із таких ось синьйорів уже ніколи не підводиться з лави. Ніхто ніколи не знає, хто і звідки саме стріляє.
Шевальє відчув потребу спертися на руку Кавріаґі, немов шукаючи захисту у свого земляка.
Спускаючись крутою, вузенькою вуличкою, над якою, немов гірлянди, майоріла вивішена сушитися білизна, вони побачили невеличку барокову церковцю.
— Це храм Святої Нінфи. П’ять років тому тут убили священика під час відправи.
— Постріли в церкві?! Який жах!
— Ви не вгадали, Шевальє! Ми надто щирі католики, щоб дозволити собі таке блюзнірство. Просто хтось сипнув пучку отрути в чашу зі святими дарами, це набагато пристойніше і, я б сказав, навіть літургійніше. Ніхто ніколи так і не дізнався, хто це зробив — священик був чудовою людиною і не мав ворогів.
Мов людина, що, прокинувшись серед ночі, бачить біля свого ліжка привида і, щоб не вмерти з жаху, намагається переконати себе, що це витівка друзів, Шевальє спробував звернути все на жарт:
— Дуже смішно, князю, дуже смішно! Вам би тільки романи писати. Ви так чудово розповідаєте ці анекдоти, що…
Але голос його тремтів. Танкредові раптом стало шкода його, і хоч по дорозі до палацу було ще принаймні три або чотири не менше пам’ятні місця, він утримався від будь-яких розповідей і заговорив про музику Белліні та Верді — цей чудотворний бальзам, який завжди допомагає забути про національні болячки.
О четвертій пополудні князь звелів переказати Шевальє, що він чекає на нього в своєму кабінеті. То була невеличка кімната, на стінах якої, під скляними ковпаками, висіли опудала рідкісних сірих куріпок з червоними лапками, трофеї князевих полювань. Біля однієї стіни стояла вузька й висока книжкова шафа, завалена старими числами математичних журналів. Над великим кріслом для відвідувачів на стіні висіли численні сімейні мініатюри: батько дона Фабріціо, князь Паоло, темношкірий, з чуттєвими губами, схожий на сарацина в своєму чорному мундирі камергера, з перев’язаною через плече стрічкою ордена Святого Януарія; білява княгиня Кароліна, яка на час написання портрету була вже вдовою, з зачіскою у формі башти та суворими блакитними очима; сестра князя Джулія, княгиня Фальконері, яка сидить на лавці в саду, біля її ніг справа лежить розкрита малинова парасолька, а зліва одягнутий у жовте трирічний Танкред простягає їй букет польових квітів (цю мініатюру дон Фабріціо тайкома сховав у кишеню, коли судові виконавці робили опис майна у віллі Фальконері). Трохи нижче висів портрет старшого сина князя Паоло в обтислих панталонах для верхової їзди; він стоїть біля баского коня з вигнутою шиєю та вогняними очима, збираючись сісти на нього. Далі йшли портрети всіляких тіток та дядьків, яких важко було розпізнати; вони виставляли свої коштовності або сумно дивилися на бюст дорогого їм небіжчика. У центрі цього сузір’я, немов Полярна зірка, вирізнялася мініатюра більшого розміру: на ній був зображений сам дон Фабріціо у двадцять років із своєю юною дружиною, що схилилась на його могутнє плече з виразом цілковитого любовного забуття. Вона була смаглява, він — увесь рожевий, в розшитому сріблом блакитному мундирі королівської гвардії; обличчя його облямовували кучеряві світлі бакенбарди, на губах застигла добродушна усмішка.
Шевальє сів і одразу ж почав викладати суть місії, з якою прибув до князя.
— Після успішної анексії, тобто після довгожданого об’єднання Сицилії з Сардинським королівством, туринський уряд вирішив призначити кількох видатних сицилійців сенаторами. Владі провінцій доручили скласти список осіб, що їх можна було б рекомендувати центральному уряду, який, у свою чергу, пропонуватиме їх на розгляд короля. Природно, ми в Джірдженті відразу ж подумали про вас, князю: ваше ім’я славне своєю давністю, особистим престижем того, хто його носить сьогодні, його репутацією в науковому світі і сповненим гідності ліберальним ставленням до останніх подій.
Ця невеличка промова була заготовлена завчасу, текст її, написаний олівцем на аркушику з блокнота, лежав у задній кишені штанів Шевальє. Проте дон Фабріціо, здавалося, не чув ні слова: він сидів непорушно і спокійно дивився на гостя крізь примружені важкі повіки. Потім його велетенська рука з золотистими волосинками лягла на баню алебастрового собору Святого Петра, який стояв на столі.
Звиклий до того, що балакучі, зазвичай, сицилійці завжди насторожено замовкають, коли їм щось запропонувати, Шевальє не розгубився.
