Вона сама себе злякалась. Здавалося, раптом у ній пробудилось якесь страшне створіння, котрому під силу знищити геть усе. Вона стиснула кулаки. Скло в серванті затремтіло. Невже камера знову призвела до біди? Невже в Малейн не буде її власного щастя?..
Ніхто не порушував тиші. Тільки тремтіло скло. Врешті батько схопився з крісла, підійшов до серванта і врізав кулаком по склу.
Іскри. Сотні, тисячі іскор.
— Таточку! — Генрі спурхнула з фотеля, проте не знала, куди бігти — чи до нього, чи по пані Моррінду, чи по когось зі служок, котрі б спинили кров на батьковій руці та прибрали скалки.
Скло посипалось, і Гессі відчула, що гнів її відпустив.
— Мадаме Рошері загинула в аварії три місяці тому, Гестіє Амаліє. Поки ти хворіла. І я був би радий, якби ти не соромила її пам’яті такими словами.
— Тоді… чому ти… чому ти тоді… — Гессі відчула різкий брак слів і вибігла з вітальні, засоромлена.
Вона могла спитати про пана Олвена, але не знаходила в собі ні краплі сили, щоб мовити ще хоч слово.
Гессі не спускалася до вечері й лежала в ліжку, та сон не йшов. Батько завітав до неї надвечір. Його рука була акуратно забинтована.
— Гестіє Амаліє? — покликав він тихо. — Ти спиш?
— Думаєте, я тепер зможу спати? — шепнула дівчина й відвернулась до стіни.
Батько підійшов ближче й сів у крісло біля вікна.
— Повернися до мене, юна панно.
Гессі вагалась кілька секунд, але тоді слухняно виповзла з-під ковдри й сіла на краю ліжка.
— Я не хотіла, щоб розбився сервант. Щоб усе розбилось, — пробурмотіла вона.
Батько дивився на неї без злості.
— Ніхто не хотів.
— Я не знала про її смерть.
— Ти й не мала знати. Проте вона була блискуча жінка. Кажуть, із нею їхав друг… на вакації… теж загинув на місці.
Мовчання впало, ніби згадка про ту вічну тишу, котра в усіх попереду, наприкінці довгого й складного шляху. Гессі зворухнулась перша:
— І що тепер буде?
Батько важко зітхнув і вперся руками в коліна.
— Гестіє Амаліє, я не певен, що ти напридумувала собі, проте мушу запевнити: Малейн завжди була мені дорогим другом. Дуже делікатною та доброю жінкою, котра була обережна у своїх бажаннях… — Гессі помітила, що батько добирає слова виважено та обережно. — І навіть якби вона справді наштовхнула мене на думки, які я реалізовую тепер, це не її провина. У жодному разі. Не можна звинувачувати Малейн ні в чому. Вона завжди тепло про тебе розпитувала й цікавилась, як у вас із Генрікою справи. Вона не зробила й половини з того, що ти їй у своїх фантазіях приписала.
— І тому ти хочеш покинути матінку? Тому ходиш до пана Олвена? — випалила Гессі.
Батечко замовк. Він не питав, звідки доньці відомо про це, хоча вона розуміла, що дуже хотів.
— Я маю намір розлучитися з матінкою, — врешті повідомив він.
— Але чому? Якщо ти не… не з пані Рошері, то немає жодної причини! Люди, пов’язані узами шлюбу, не мають розлучатися! Це неправильно, це погана ідея!
— Гестіє Амаліє, це не та річ, яку я мав би обговорювати зі своєю юною донечкою.
— Має ж хоч хтось знати, що насправді ти собі надумав.
— Після смерті пані Малейн я дуже чітко це відчув. Смерть завжди ходить з нами поряд. Вона так близько, що ми можемо й не помітити її наближення, поки холодні руки не зімкнуться в нас на шиї. Тому, поки в мене ще є час, я хочу пожити так, як прагнув завжди.
— І ми тобі в цьому заважаємо? — Гессі тонула у хвилях відчаю.
— Ні, Гестіє Амаліє. Ви чудові, прекрасні, розумні й безцінні. Ви з Генрікою — найдорожчі і найближчі мені люди.
— Але не матінка.
— Але не матінка. Коли ми одружувались, були інші часи. Тоді я думав тільки про примноження капіталу, а вона… Загалом, ні, Гестіє, ви мені не заважаєте. І ні, це жодним чином не вплине на ваше життя — у вас буде доста грошей, а мій спадок…
— О боги, батечку, припини це негайно! Не треба говорити про гроші. Звичайно, це на нас вплине. Це на нас дуже сильно вплине. Це змінить геть-геть усе, як же ти не розумієш! Усе стане погано. Зовсім погано.
— Я не зможу вкласти тобі своїх думок у голову. Та й не хотів би. Проте, якщо ти зможеш прийняти це спокійно, я був би щасливим.
— Щасливим од того, що покинеш нас? — Гессі гірко всміхнулась.
— Я не покидатиму вас. Ви будете приїздити до мене, а я теж буватиму в місті. Це як мати два доми — один тут, а другий у Фіренсі.
Дівчині видавалося, ніби зараз батько забув, що їй уже шістнадцять, і намагається й далі говорити з нею, як із дитятком, котрому можна легко нав’язати думку, якщо подати її правильно.
— Але ж не буває так. Дім один. Мій — тут, батечку, і ваш теж. Тут народились ми з Генрікою. І Аїден.
Гессі очікувала, що батько спитає про Аїдена, проте він, здавалось, занурився у власні роздуми, тому що його лице стало геть відстороненим і суворим.
— Ти збираєшся припуститися великої помилки, батечку. — Гессі присунулась ближче до тата. — І всім нам буде дуже боляче. Так завжди, якщо хтось іде. Подумай про це.
— Я думав. О, багато. Дуже…
— Подумай ще.
