А ще до цукерні завжди могли завітати цікаві люди. У будні по обіді дядечки з контори адвокатів приходили на чорну-чорнющу каву в крихітних білих горнятках. Дуже страшні й серйозні — принаймні такими вони видавалися Гессі колись. У вихідні вранці заходила вдова судді пані Олай із трійкою малюків, котрі були схожі між собою, як намистинки з одного браслета. У понеділок о четвертій забігали студенти-психологи: вони йшли повз цукерню в інший корпус і далеко не всі до того корпусу доходили. Іноді ввечері матінка запрошувала скрипалів чи панну Ромі — молоденьку студентку з консерваторії, яка грала гостям на роялі легкі й світлі мелодії, проте сама завжди хмикала й відкидала волосся назад, наче хотіла сказати, що її мрія — велике мистецтво, а не оці вечірні посиденьки.
Щосереди по обіді материні подруги збиралися на тістечка з кавою, тож треба було пильнувати, щоби було все, що любить дружина професора Ольріка й сестра професора Тамора. Особливо кисло-солодкі персикові тарти з горішками, так уподобані батьковою сестрою Амальдіною, на честь якої Гессі назвали ще й Амалією.
А в неділю, зранку чи опівдні, матінка завжди брала із собою до цукерні обох доньок, і вони теж пили каву. Іноді до них приєднувались пані Катаніка та її син Лаллі. І ніщо не могло змінити цього недільного ритуалу. Здавалось, матінка в такі моменти тішиться, що черговий тиждень минув чудово.
Дівчина плекала надію, що знайде до материних іменин красивий сервіз на заміну блакитному та попросить батечка його придбати. І це буде хороший сюрприз від них двох.
Гессі любила сидіти в цукерні за найдальшим столиком біля шафки. Там стояли глибші, зручніші стільці, і звідти було гарно видно всіх-всіх. Вона брала собі ту ж каву, що й мама з Генрікою, хоча їй не смакувало. Але, сьорбаючи гіркий напій, дівчина відчувала свою належність до таємничого світу дорослих, тож воно було того варте. Іноді Гессі думала, що дорослі теж не люблять кави. Проте вони бачили, як її пили інші дорослі в ті часи, коли самі були ще дітьми, то й вирішили робити так. І це замкнене коло не розривається вже довго-довго.
Проте були різні дорослі. Он мамина подруга, пані Катаніка, котра завжди затягувала талію неприродно тонко, брала собі до кави маленьку вазочку варення і, підморгуючи Гессі, присолоджувала свій напій, тоді підносила крихітне горнятко до носа, вдихала його аромат, замружившись, і здавалося, що у світі немає щасливішої людини.
— То, кажете, Доанна проігнорувала й останнє ваше запрошення? — Пані Катаніка зводила брови так високо, що Гессі остерігалась, як би вони не зірвались і не втекли з її широкого чола.
— Так, — зітхала матінка, обмахуючись хустинкою з лавандовими пахощами, ніби панна Доанна становила зараз її найбільшу проблему в цілому світі. — Вона не виходила на люди вже бозна-скільки часу! Зовсім занедбала товариство і свою репутацію. Не втямлю, що з нею робити…
Гессі засовалась на стільці. Доанна їй подобалась. Вона мала довге чорне волосся, світлу шкіру та янтарні очі, які мінилися зеленавими тонами, коли падали сутінки. Та Доанна була нареченою Аїдена, і після того, як він пішов, вона не з’являлась у їхньому домі ні разу. Власне, ніде не з’являлась. А її батьки навідріз відмовлялись розповідати що-небудь. Лише сказали, що поїхала на рік до родини у Фіренс. І це турбувало Гессі дуже сильно, бо ж рік минув, Доанна вже мала б повернутись, але ніхто її не бачив. А Гессі конче мала передати їй подарунок від Аїдена — занедужавши, він заготував їх для нареченої багато-багато, більше, ніж для обох сестер і матінки. Аїден любить її дуже-дуже. Хай він не тут, але любить — це точно.
Тут Гессі затопив смуток і стало геть терпко всередині. Але щоб матінка не казала, що вона надто похмура, дівчина м’яко зісковзнула зі стільця й пішла до вітрини з тортами. Тут можна вдавати, що розглядаєш випічку, аж доки вдасться заспокоїтись…
У вітрині віддзеркалювались усі столики, рояль і різьблена шафа. І ще золотаве проміння, котре наче пронизувало все-все довкола, перетворюючи світ на досконале мереживо. Проте коли Гессі озирнулась, то ніякого проміння не було.
Натомість були блакитні очі, котрі дивились на неї.
— Доброго дня, — сказала вона мимоволі.
— Доброго дня, — сказав він.
— Гарна погода, чи не так? — Гессі швидко згадувала все, про що пристойна юна панянка може говорити з незнайомцями. У повітрі ширились кола тепла.
— Не надто. Я більше люблю дощ. — Очі тепер сміялись. — Танцювати під дощем — що може бути веселіше?
— Так. Мій брат любив танцювати під дощем. Але так легко застудитись і злягти.
Власник блакитних очей не переставав усміхатись. Повітря дзвеніло.
— Вас це лякає?
— Ні.
— От і мене ні.
Небо вривалось у вікна. Цвіт османтуса сипався на підвіконня. Світло ворушилось у фіранках…
— Гестіє Амаліє! — Слова вдарили в спину, як дрібний град.
