— Моя молодша сестра загинула, — додала вона тихо. — Загинула одразу після матері. Мати поспішала додому, бо ми напередодні кілька днів зовсім не мали їжі. Тому вона пішла короткою дорогою — по кризі на річці. Крига тонка була. — Розе криво всміхнулась. — Думаю, я можу не розповідати далі.
— І ти залишилась… зовсім сама?
Світлі очі Розе досліджували моє лице, ніби вона сумнівалася, чи варто казати те, що хотіла. Проте врешті закусила нижню губу і шепнула:
— Так. Зовсім сама. Я залишилась сама, Аїде. Усе в мене забрали.
— Я можу уявити, як це було страшно для дитини… — Почав я одну з тих фраз, котрі говорять у таких випадках, але Розе приклала палець мені до губ:
— Ні, Аїде. Ні, ти
Фона
— Він не планує припиняти це, Фоно.
— Що, Розе?
— Він знає, що його не забули, і сам не хоче забувати. Він тримається за свій дім щосили. А це погано.
— Так, погано. Адже, поки триматиметься за минуле, він ніколи не буде нашим Аїдом.
— Моїм Аїдом, Фоно. Моїм.
— Так, звичайно. Твоїм Аїдом.
— І ніколи не відкриє своїх сил повністю. Не стане щасливим… Ніхто з тих, хто тримається за минуле, не може стати щасливим. Проте і Аїд, і Полі вважають, що я недобра. Не довіряють мені.
— Ти чудова, Розе. Не зважай на них.
— Так. Я знаю. Проте нам ще потрібно запевнити Аїда, що я хороша і хочу для нього найліпшого. Тому мені не можна наближатися до його сестри. А тобі — можна. І навіть варто.
— Але…
— Аїд про тебе не знає. І не дізнається. Я натомість розповіла йому про Персі та її смерть.
— А Полі? Він проникливий. І небезпечний.
Розе широко всміхнулась:
— Він? Лише добре вдає. А сам заплутується дедалі сильніше. Ми використаємо це у власних інтересах. Уяви лишень! Якщо я, скажімо, із Аїдом готуватимусь до занять у бібліотеці, а тут прибіжить захеканий Полі й повідомить, що тільки-но бачив мене з Гестією? Як думаєш, кому тоді повірить Аїд?
— Он як. Але це жорстоко, Розе.
— Можливо. Але я хочу Аїда ощасливити, а для цього треба йти на жертви. Нашою жертвою може стати Полі. Він не буде проти. Він навіть не зрозуміє, що відбулося, якщо розіграти всі карти правильно…
Фона опустила погляд на долівку. Коли вона дивилася в очі сестри, то завжди відчувала, що її покидає будь-яка сила, наче Розе позбавляла її можливості висловити свій спротив і навіть думку.
— Тепер! — Прозерпіна клацнула пальцями. — Тепер ти простежиш за Полі, знайдеш Гестію і дізнаєшся про неї хоча б щось. Оціни її силу. Ми мусимо знати, хто наша суперниця…
— Але Гестії нічого не відомо…
— І чудово. Якби вона знала про Академію, тоді наша справа могла б виявитися складнішою. А так вона просто несвідомо застосовує свою силу, щоб не дати Аїдові зникнути з їхнього життя. І це розбиває йому серце. Хіба Гестія не жорстока, Фоно? Хіба це не жахливо — розбивати серце власному братові через своє егоїстичне бажання тримати його у своїх руках? Я не чую тебе, Фоно.
— Так. Так, вона егоїстична. Я теж думаю, що не можна тримати рідних тобі людей у таких шорах.
— От бачиш. Час діяти.
— А це пан Мартіан, — повідомила тітка Фресія вдоволеним тоном. — Він мій друг юності. Нині гостює в місті.
— А я знаю. — Гессі всміхнулась від вуха до вуха і вклонилась ітеллійському гостеві тітоньки.
— Ця панянка допомогла нам знайти дім мадонни. — Пан Мартіан скидався на Святого Зими, котрий розносить подарунки дітям.
— Ця панянка, Мартіно, моя племінниця Гестія Амалія.
— Он як! То я не помилявся, коли казав, що в тобі, панянко, є трохи ітеллійської крові… Дивись, яка в неї шкіра, які коси!
— Які-які? — Тітка Фресія придивилась до Гессі, наче побачила її вперше. — Та ти б бачив її сестру — руда, аж світиться! От брат їхній був такий самий, яко вона. Чорнявий, красивий… ох-х… — Тітка Фресія приклала долоню до щоки й похитала головою, не закінчивши речення, бо далі неминуче мало йти важке і сумне: «…Але він помер».
Пан Мартіан замислено поглянув на Гестію, хмикнув щось собі під носа і, на щастя, більше нічого не питав.
Гессі майже бачила невидиме запинало скорботи, котре опустилося звідкись згори й накрило їх трьох. Проте вона не хотіла, щоб такий настрій запав у вітальні, тому опанувала себе та швидко додала:
— Але я сьогодні прийшла не гостювати, тітонько. Я хочу покликати вас на іменини. Наші з Генрікою.
— Уже? — Очі тітки Фресії стали круглими й переляканими. — Тільки ж були недавно!
— Та ні. — Гессі похитала головою. — За два тижні. У суботу.
— А скільки це вже вам буде? — Тітка Фресія дивилась на неї дещо вибачливо.
— По шістнадцять.
— Ох-х… — Обличчя стало трохи сумним. — А ніби щойно були такі маленькі й бігали в білих льолях у мене по садочку…
Гессі й самій здавалося, що вони тільки минулого тижня відзначили п’ятнадцятий день народження, коли вона твердо вирішила бути дорослою. І от — минув уже рік. Але воістину рік цей, особливо його весна, видався геть незвичайним…
— Пане Мартіане, а де ваш онук? — поцікавилась Гессі перед тим як піти. — Якщо ви ще будете в місті, то ми радо запросимо вас обох.
