— Їх у скелі справді чимало, — на мої слова відповів Кім Михайлович. — Але тутешні печери ще не освоєні — нелюди їх, мабуть, тільки збираються обладнувати.
За майданчиком і тісною горловиною відкривалася внутрішня порожнява: над коридором висока стеля, гранітний поріг, далі, ніби приміщення для бальних танців, простора, з ковзкою підлогою зала.
Я наблизився до Зайця і, згадавши давню естрадну пісню, високим голосом затяг:
Схопив геолога за талію. Не встигли ми закружляти в танку, як, ковзнувши по «паркету», впали й опинилися під протилежною стіною.
Кошик за спиною зім'явся, поклажа випала.
— Шикарна дама! — передражнив Заєць. — Бачиш, що ти накоїв!
Рачкуючи по «танцювальній» залі, я визбирував уцілілі оладки.
— Вибачте, — присоромлено сказав Кімові Михайловичу.
Та він на витівки не звернув уваги. Там, де кінчалася ковзка підлога, командир, ставши на кам'яний приступок, щось розглядав у глибині зали. Звірі в людській подобі залишили й тут, у цій первісній печері, слід…
У схожому на велетенську піч закутті чорніли, розташовані одна над одною, довгі ніші. Вони були витвором природи. А те, що на них стояло, потрапило з «цивілізованого» світу.
Ось що то були за сувеніри. На масивній лежанці, виструнчені в ряд, стояли різнокаліберні снаряди; товсті, короткі, поряд — високі, з тонкими гільзами, очевидно, зенітні. Обабіч, у заглибинах, лежало кілька торпед. Біля них — різноманітне бойове знаряддя для нападу під водою: гарпунні пістолети, інкрустовані перламутром ножі й тесаки, гострі тризубці та ключки.
Такі «іграшки», розповідав Чанг, янкі застосовували під час війни у В'єтнамі.
Це був невеликий арсенал із зразками зброї. Двері в стіні вели до вертикальної штольні, в якій стояв ліфт-підйомник.
— А ось і бомба…
Кім Михайлович зупинився, розглядаючи покладений окремо від інших сіро-зелений циліндр.
Ми підійшли до кам'яної гніздовини.
— Дивіться, хлопці,— мовив командир, — та добре запам'ятовуйте, щоб і людям розказати, яка вона мирна, Драконова Голова, і що на ній замишляють палії.
— Бомба… часом не атомна? — роздивляючись циліндр, запитав я.
— Схожа на «Маля»,[2] — відповів Альфред, — тільки, здається, дрібніша.
І на мить переді мною постало місто Нагасакі… Того спечного літа, прямуючи до В'єтнаму, наше судно відвідало Японію. Пришвартувавшись, ми переправили на берег привезені вантажі. Японські моряки запропонували подивитися епіцентр атомного вибуху.
Пам'ятаю, гід говорив:
— Американський літак Б-29 з'явився он із-за тих пагорбів. На місто полетіла плутонова бомба з жаргонною кличкою «Товстун».
За одну мить десятки тисяч людей обвуглились, а цілі квартали перетворилися на купу руїн.
Через кілька днів наше судно залишило Нагасакі. Легкокрило лопотів пасатний вітер, голубіло небо, і на диво сумирно перешіптувались хвилі. Та в нас було гірко на душі. Не відчепно нагадувало про себе побачене на японському березі.
У мене стояла на думці піднята і навічно скам'яніла в мить атомної трагедії дитяча рука. Цей «експонат» серед інших — обгорілої роби, людських кісток — угледів я в музеї жертв атомного бомбардування.
А зараз ось стою за крок від циліндра — диявольської машини, яка може спопелити усе живе й суще.
— Кіме Михайловичу… Кіме Михайловичу!
Я намагався про все сказати, виповісти і йому, й Альфредові — моїм друзям, хотів — не знаю що — найвідчайдушніше запропонувати і від хвилювання ніби онімів.
Помітивши моє збентеження і сам, мабуть, перейнявшись ним, Кім Михайлович мовив:
— Я тебе розумію… розумію. Нелегко бути віч-на-віч із диявольською зброєю і не могти її знешкодити. Та якщо б ми і знищили цей арсенал, то їх у паліїв хоч греблю гати. Ні, брате, знешкодження однієї чи десяти бомб нічого не дасть — їх треба всі викинути на смітник. Ми, Васильку, виживемо, виживемо! — рішуче й упевнено відчеканив він. — І, повернувшись на континент, розповімо про осині гнізда на островах далекого океану, скажемо людям — людям усього світу: поки не пізно, хапайте душогубів за руку. Це, Васько, дасть більше користі, ніж безумний, хоч і героїчний вчинок, що його ти пропонуєш.
За складом зі зброєю в боковій печері, куди крізь щілини пробивалося світло, натрапили на високий ребристий грот. То була лабораторія, в якій у пластикових чанах і колбах лежали вкриті розчином формаліну зародки дельфінів. І тут же — в широких ночвах — труп людини. Голова й обличчя понівечені. Замість вух зморшкуваті щілини — приживлені зябра, рот і ніс зашиті. Експериментатори «трудилися», мабуть, недавно, і справи до кінця не довели.
— Яке безумство. Досить! — побачивши ті страхіття, вигукнув Альфред.
— Та й мені аж млосно.
Кім Михайлович нас пожалів.
— Ходімо, хлопці, звідси.
Перш ніж залишити арсенал і лабораторію, кожен узяв по фінці. А я прихопив ще й чорну папку. Розбухла від паперів, вона лежала на столі біля великого чана.
