Лапи м'яко й чіпко лягли на зазублини — довгохвостому скалолазу вертикальна стіна не завада, і макака опинилася коло пульта управління, на багатометровому виступі скелі.

— Кіагуаем! — ще раз вигукнув я пароль, за яким Чао повинна була відкрити шлюзи.

Та пароля, мабуть, і не треба було повторювати — наблизившись до щита, мавпа сама натисла на важіль. Він, хитнувшись, подався вперед. Шлюзи відкрилися, і вода гунула в розташовані внизу басейни.

— Нехай ллється, — сказав Кім Михайлович. — А ти тепер дай завдання Капутові.

Мавпа Капут, як слухняний собака, сиділа у мене біля ніг.

Щоб викликати з вершини Драконової Голови гондолу електроліфта, Чанг, пам'ятаю, говорив: сторожу Капуту необхідно подати сигнал — назвати слово «райгонубура». Пароль, повторений тричі, означав, що потрібна вагонетка з берега: вхід до метро відчинявся, і туди можна було вільно зайти.

Погладивши макаку, я без мікрофона, просто так сказав магічне для неї слово «райгонубура».

Зачувши пароль, мавпа здригнулася і, як і її колега Чао, полізла вгору, по протилежній стіні океанарію.

Я не хотів повторювати наказу, аж поки Капут упорається з гондолою ліфта. А вже тоді нехай викликає берегову вагонетку. Мавпа діяла вправно й блискавично: передні лапи лягли на важіль. Вона потягла його на себе. Контакт спрацював, кілька разів клацнуло, і на щитку закліпали червоні й зелені цятки — контрольні лампочки.

Гондола йшла з вершини. А тепер… Узявши мікрофон, я тричі повторив «райгонубура». Макака і цей наказ виконала сумлінно.

Отже, і гондола й вагонетка скоро прибудуть. Нам залишалося ждати. А потім, ох, потім… Принаймні кожен із нас вірив, що задум втечі пощастить здійснити без перешкод.

Якби-то все було так просто й легко!

<p><strong>НА ОДНОГО ДУШОГУБА ПОМЕНШАЛО</strong></p>

Тримаючи в лапах важіль, макаки сиділи на верхотурі обабіч океанарію. Вони нагадували фігурки своїх довгохвостих родичів — лемурів, — вирізаних із сандала мавп, яких я одного разу бачив у вітрині антикварного магазину в Сінгапурі.

Я посміхнувся. Якщо залишуся живим, подумав, і вирвуся на волю, неодмінно виріжу з дерева скульптурну групу ось цих потішних «операторів» із затиснутим важелем у п'ятірні. Втім, до того омріяного часу ще так далеко.

Вода, не притихаючи, лилася й лилася. Потоки наростали. Хвилі лизали вже обвідний планшир басейну. Ще трохи — і вони гунуть через край, затоплять «узбережжя» — просторий майданчик між кабінами й океанарієм.

Крізь шумовиння виру долинув різкий металевий лязгіт. Я глянув угору. Брама горішньої печери, де ми недавно вовтузилися, відчинилась, і з неї вийшла розгублена, вкрай стривожена Лота. Босоніж, із розпущеним волоссям, зодягнена в одні лиш плавки-бікіні, дівчина, видно було, тільки-но з ліжка. Зчинений гамір її розбудив, і вона кинулася до своїх підопічних — людинориб і дельфінів.

Збігши гранітними сходинами на нижній майданчик, охоплена жахом від побаченого — мавпи за роботою, повінь, незнайомі люди, — вона, плутаючи англійські, французькі та своєї, мальгашської, мови слова, випалила:

— Vous — mpive de vahiny sambosetroka? Qu'est que vous do isi?[3]

Очі її кидали блискавиці, а блідість на смаглявому обличчі свідчила про розгубленість і відчай.

— Заспокойтеся, мадемуазель, — відшукуючи з малознайомої мені мови потрібні слова, якомога ввічливіше сказав я.

— Qu'est que vous do ici?[4] — перепитала дівчина.

— Мадемуазель, — граційно присів я перед нею, водночас показуючи на скелю з пультом управління. — Мадемуазель, як ви бачите, ми милуємося мавпами.

Із сказаного Лота зрозуміла, мабуть, лише «мадемуазель». Це її трохи заспокоїло. Вередливо відкопиливши припухлі губи, за якими сяйнула білизна зубів, красуня запитала:

— Etes — vous francais? De Paris?[5]

— Що вона лепече? — втрутився в розмову Альфред.

— Помовч, невігласе! — гримнув я. — Діалог наш тільки починається.

І — до Лоти:

— Non, mademoiselle, je ne suis pas de la France.[6] Я із Жмеринки, — українською мовою додав я.

Сказав я це, звичайно, навмання, задля красного слівця, згадавши, правда, що і штурман Сакало, й ще один хлопець, з яким довелося плавати, були із Жмеринки.

Дівчина цього разу дещо зрозуміла. Вона розчаровано розвела руками:

— C'est dommage…[7]

— C'est la vie,[8] — докинув я завчений колись французький афоризм.

— Et tout de me'me vous e'tes franc, ais![9]

— Нехай буде гречка! — погодивсь я.

На сусідньому архіпелазі, зокрема на острові Бонго Бе, що означає Велика гора, де Лота жила до переїзду сюди, так само вільно говорять французькою, як і місцевими діалектами. У родоводі тамтешніх племен — воістину вавілонське стовпотворіння: в жилах остров'ян тече кров індонезійців, малайців, європейців; нащадки арабів — анталаотра — змішалися з мальгашами й народністю банту.

Лолітин, чи то ба Лотин, батько, як ми довідалися потім, був француз, а мати — з мальгашів. Народжені від французів і тубілок діти звуться креолами. Та Лота вважала себе мальгашкою, узявши від матері нестримне волелюбство, знадливу вроду, а від батька хіба що веселу вдачу.

Перейти на страницу:

Похожие книги