Я вже розповідав про природну обдарованість і кмітливість тубільців. А тепер хочу повторити: вони, звіку-зроду долаючи стихію — суворі джунглі, невблаганне море, — навчилися не відступати перед лихом, хоч яке грізне воно було. Ось хоч би взяти й остров'ян Носі Мазави. Винахідливі й мужні, що не скорилися волі американських зайд, вони пішли в ліси, непролазні, згубні хащі, де на кожному кроці чатує небезпека й смерть. Пішли, щоб вижити й перемогти.
Наш провідник, сміливець Барарата, — один із них.
Як тільки загоїлася рана й хлопець почав ставати на прострелену ногу, відразу ж заявив:
— Барарата знайде лакану!
Ви, мабуть, пам'ятаєте: лаканою тубільці звуть човен.
Почувши про намір Барарати будь-що віднайти лакану — Лота переклала його слова, — я посміхнувся.
— Щось мені не дуже віриться, — сказав я, — у всесильність нашого друга. Ми ж бо й самі нишпорили по всіх усюдах, переконалися, що талі нічого немає.
— Я теж, Васько, мало вірю. А втім — хто-зна, що він задумав, цей маг, — розвів руками Заєць.
І, ніби вгадавши наші сумніви, Барарата, звертаючись до мене, рішуче мовив:
— Васка-Кваска, ходімо до ловокелі![57]
— Іди, да Гамо, — погодився командир. — А ми тим часом пошукаємо їстівного.
Кім Михайлович, Альфред і Лота лишилися неподалік від гирла, я ж із Бараратою подався у верхів'я — туди, де затока, петляючи між гір, утворювала звивисті мілководі бухти.
У ту гущавину, оточену прямовисними скелями й урвищами, раніше проникнути не вдавалося. Після численних спроб ми знову верталися назад.
Син джунглів, Барарата, таки знайшов стежку!
За якусь годину-другу ми з ним подолали неприступні крутогір'я. І ось яким чином. Мов за канати, схопившись за гілля й ліани, піднялися у верховіття, а вже тоді, як ото раніше в джунглях, тією повітряною дорогою попрямували далі.
Наполохані мавпи кинулися врозтіч, і я мимоволі вигукнув:
— Чао! Чао!
Не зрозумівши, чого я кричу, Барарата метнув осудливий погляд: мовляв, дивак, Васка-Кваска!
А й справді: чого ото галасувати? Хіба серед безлічі мавп неодмінно повинна бути й наша знайома, втікачка Чао? Малоймовірно. Та все ж кортіло ще хоч раз на неї, витівницю, глянути.
Зелені деревні жаби також пустилися навтіки… Було млосно, і ліс ніби завмер — не чути пташиних голосів. Лише дрозди, ці всюдисущі пернаті, виводили свою завчену, одноманітну пісню.
Перескакуючи над смарагдовим, незайманим плесом води з дерева на дерево, ми досягли однієї з бухт затоки — глухого закуття серед скель.
— Васка-Кваска, там — фаді![58] — показав Барарата на пагорб, що здіймався високо над затокою.
Очі його сповнилися панічним жахом, і він затремтів.
— Чого ти, друже? — запитав я, лагідно взявши його за руку.
— Фаді, фаді кіборінтані![59] — повторював він, квапливо спускаючись із дерева та намагаючись більше не дивитися на священний горб.
А я, навпаки, з цікавістю його розглядав.
Горб як горб — нічого примітного. От тільки на маківці, ніби кружало од велетенського багаття, між зеленню чорніла порожня пляма — хтось, мабуть, спалив і викорчував дерева. А може, блискавицею в грозу підпалило ліс. Бо чого б та й як на таку верхотуру залізали люди?
Тільки-но я це подумав і вже зібрався спускатися вниз, ненароком зиркнув на дерева, що обступили згарище правобіч. Моїм очам відкрилася незабутня картина: вгорі до стовбурів були прив'язані мумії людей.
Примарними свічками врізалися вони в зелень верховіття.
Ось чому так злякався, викрикуючи магічне слово «фаді», мій друг! Не було сумніву — перед нами священний пагорб, тубільне кладовище чи, може, жертовник.
Хоч я й не тубілець і не вірю в прикмети та забобони, все ж по тілу побігли мурашки. «А нехай їм грець, тим муміям!» — вилаявся подумки. І хутко спустився до Барарати.
Зір у мого провідника бездоганний: там, де я не помітив нічого, він, гострозорий, уздрів дуже багато… Вже потім, коли Барарата підвів мене до скелі й показав на воду, я побачив: на дні, серед валунів, стояли затоплені дерев'яні човни.
І фаді — жертовне місце на пагорбі, й кладовище затонулих човнів у бухті — все наганяло гнітючі, тривожні думки. Я губився в здогадах, не розумів, що це означає.
Згодом Лота пояснила.
— До фаді, Васка-Кваска, — сказала вона, — померлого підвозять човном. Десять днів і десять ночей горить на галяві багаття — афо. Коли ж огонь згасає, ті, хто привозив померлого, сходять із пагорба вниз. Човен опускають на дно, а самі вплав добираються до гирла — вінани.
Оглянувши кладовище човнів — їх було понад десять! — ми вплав повернулися назад. І я, хвилюючись, розповів друзям про побачене.
Вони вислухали мовчки — не зрозуміло, раді були чи розчаровані почутим. Першим заговорив Альфред.
— Та не доведи й помилуй! — вирік він. — Хто видав, щоб човном, у якому перевозили мерців, пускатися в океан? Я на таке не відважуюсь. Досить ми набачилися смерті на суходолі!
— По-твоєму, краще гнити в джунглях або знову попасти на Голову Дракона? — обурився я.
