Молода дослідниця Мередіт Мартін, прагнучи з'ясувати походження своєї родини, потрапляє на південь Франції. Дивно, але вві сні й мареннях до неї приходить Леоні — дівчина, яка померла багато років тому, але не знає спокою навіть після смерті.Можливо, вона хоче повідомити Мередіт надзвичайну таємницю, котра змінить все її подальше життя?
©
Моїй матінці, Барбарі Мосс, за моє перше піаніно.
І, як завжди, моєму коханому Греґу — за все в минулому, сьогоденні та майбутті.
Чужа душа — темний ліс, у якому слід ступати обережно
Справжні Таро — це символізм; іншої мови вони не знають й інакших прикмет не пропонують.
Ця історія починається у великому місті мертвих. У тихих провулках, де мешкають скелети. Серед бульварів, тротуарів та закутків паризького цвинтаря Семетьєр де Монмартр — місця, заселеного надгробками й кам’яними янголами, серед яких вештаються привиди тих, кого встигли забути ще до того, як їхні тіла охололи в домовинах.
Історія розпочинається зі сторожів біля цвинтарної брами, з паризьких злидарів і старців, що прийшли поживитися з чужого горя. З набридливих жебраків і завидющих ганчірників, з майстрів, що плетуть вінки, з торговців поминальними табличками, з дівчат із паперовими квітами та з карет-катафалків із чорним верхом і затемненим склом.
Ця історія починається з пантоміми поховання. Людей на нього прийшло обмаль, хоч у маленькому платному оголошенні в газеті «Ле Фігаро» й зазначалися місце, дата й час церемонії. Зібрався ріденький натовп чорних вуалей і траурних загорток, начищених черевиків та екстравагантних парасольок, на випадок раптового березневого дощу.
Леоні стоїть коло могили зі своїми братом та матір’ю; її разюче гарне лице сховане за чорною вуаллю. З вуст священика злітають якісь банальності, якісь слова про відпущення гріхів, але вони не пробуджують жодних емоцій у холодних серцях присутніх. Негарний, із сальним обличчям, із пожмаканим білим комірцем та в грубих черевиках із загнутими носками, панотець і гадки не має про те хитроплетиво брехні й зради, що привело їх усіх до цього клаптика землі у 18-му районі Парижа на його північній околиці.
Очі Леоні сухі. Як і священик, вона не має уявлення про ті події, що привели її на цвинтар такого дощового березневого дня. Леоні вірить, що вона прийшла на похорон віддати останню шану людині, життя якої обірвалося так несподівано. Вона прийшла провести в останню путь братову коханку, котрої не бачила жодного разу в житті. Підтримати брата в його великому горі.
Леоні не зводить очей із труни, яку опускають у сиру землю, де живуть хробаки та павуки. Якби цієї миті вона швидко обернулась і несподівано для Анатоля зиркнула на нього, то вираз його обличчя вельми б її здивував. Бо в очах її любого братуся відбилося не горе, а полегкість.
І через те, що Леоні не обернулася, вона не помітила також і незнайомця в циліндрі та фраку, який ховався від дощу під кипарисом у дальньому кутку цвинтаря. Це — показний мужчина, один з тих, чий зовнішній вигляд змушує прекрасних парижанок ніяково поправляти зачіски й опускати очі долу. Його великі сильні руки, обтягнуті шкіряними рукавичками, картинно спираються на срібний набалдашник палиці. Це ті руки, що обіймуть кохану за талію, притиснуть і ніжно пеститимуть її зблідлі від хвилювання щоки.
