Дія багатопланового роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» відбувається на Полтавщині в перше десятиріччя Радянської влади на Україні. Відтворюючи драматичні життєві події того часу, автор розповідає про складну долю колишнього наймита Василя Ганжі, який став у роки революції більшовиком, керівником сільської бідноти, про його помічника — комсомольського ватажка Володимира Твердохліба, сім'ю бідного сільського священика Світличного та інших героїв твору.
Хто б міг подумати, що Тетяна Світлична отак вийде заміж?
Десь позаду лишилося єпархіальне училище — на казенних харчах, з суворими класними дамами, монастирською тишею, щоденними обов’язковими прогулянками до церкви, довгі молитви і короткі сніданки з пісними, як обличчя начальниці, супами.
І з незмінним глузливим прізвиськом: «шльонки».
Воно прилипало разом із формою. З першого ж дня, коли до батьків виходила уже не їхня дитина, а незнайома дівчинка, в строгому платтячку, темному фартушкові і з переляканими оченятами, аж до тієї довгожданої миті, коли доросла дівчина зривала із себе тісну остогидлу форму, — вона була «шльонкою».
Ще жодне слово не виповнювалося для Тетяни таким гірким всеоб’ємним змістом. Досить було вимовити: «шльонка» — і вже нічого не треба казати. Ним було сказано все. І що твій татусь — не багатий священик, а бідненький попик, своєрідний люмпен серед духівництва Росії; що він не мав змоги віддати тебе до гімназії, що платтячко оце, яке ти так обачливо носиш, — казенне; і суп, який ти їси, теж казенний; і ліжко, на якому ти спиш, — казенне; і навіть, здається, й повітря, яким ти отут дихаєш, теж придбане на казенні кошти, дані православною церквою для дітей своїх обділених слуг.
Тож не дивно, що вона так і не прижилася в оцьому училищі. Величезні класні кімнати, холодні лункі коридори, спальні з строгими шеренгами вузьких ліжок, закутий важкими кам’яними стінами двір і убогий клаптик неба над ним — усе це весь час гнітило її, сковувало рухи, гасило сміх.
Як вона виглядала щороку літні канікули! Скільки невідкладних справ чекало на неї!
Перш за все треба було оббігати широкий, невідгороджений жодними стінами двір. До всього приглянутися, з усім привітатися. Погладити соняшника, притулитися до груші, зірвати зелене яблуко, вирвати молоденьку моркву і, хрумкаючи, надкусити її, вимазуючи землею червоного, радісно усміхненого рота. Повоювати з квочкою, привітатися з сусідським Котьком, показавши йому язика через тин, а, якщо пощастить, то й ускочити в шкоду, — на радість і татові й мамі. І то нічого, що швидка на розправу матуся почастує «дорогу гостю» віником. Деркач так пахне мило й знайомо, так незлобливо б’є, що ніскільки не боляче, а якщо Таня кричить, то тільки «для годиться». Бо навіщо ж тоді й бити дитину, як вона не кричатиме?
Тож, витерши легенькі сльози, біжить Таня у нові свої мандри.
І так з дня в день, на цілісінькі три місяці, які спершу здаються неосяжними, а під кінець — такими короткими та куцими, що аж жалко на них дивитися.
А все ж літо, незважаючи на його скороминучість, не втрачало ніколи своєї принади для Тані. Бо, крім усього іншого, воно давало їй тата, маму, сестер, брата й діда.
Тата треба було поважати і слухатись, маму можна було трохи не слухатись і дуже любити, з сестрами й братом — битись-миритись, а до діда — бігати в гості.
Діда по матері звали Никифором. Був він чорний, як циган, мав восьмий десяток, стертий ціпок і поношену бороду. Він, здається, весь вік тільки те й робив, що мандрував. Тато його дуже не любив, називав босяком та волоцюгою і, що найстрашніше, казав, що він бога не має в серці. Мама ж покірно зітхала, нищечком від тата витирала фартушиною очі, а діти нетерпляче виглядали старого. Приносив їм дід, повернувшись із мандрів, гостинці, Від нього завжди пахло чимось незвичайним: далекими дорогами, сонячними просторами, чужими краями.
Повернувшись із мандрів до Хоролівки, він завжди зупинявся в сусіда і потай посилав по їхню матір. Мама приходила від діда з червоними очима, часто сякалася в фартух і щось примовляла до себе, а після обіду, коли тато лягав «на хвилинку заморити сон», підкликала дітей, давала їм горнятко з борщем, мисочку з кашею та пухкі, на салі засмажені, перепічки і тихенько наказувала:
— Понесіть, дітки, своєму дідусеві. Та коли вертатиметесь, то стережіться, щоб тато не побачив.
Дід сидів на лаві — умитий, розчесаний, в свіжій татовій сорочці, урочистий, як бог. Приймав від дітей обід і наділяв їх гостинцями.
— Оце, дітки, земляні горіхи, вони за окияном ростуть.
А під кінець — по копійці. Копійки — нові, наче дід оце щойно їх накарбував.
Діти, завмерши, чекали, поки дід пообідає. Потім підсідали до нього, нашорошували вуха.
— Оце, дітки, був я на Капказі,— починав свою розповідь дід. — Там го-ори — на чому тільки вони й держаться!.. Аж хмари проштрикують… А мерик, він, сучий син, під землею сидить!..
Пізніше зрозуміла Тетяна, що «мериками» дід називав американців. Тоді ж думала, що мова йдеться про чортів, які живуть на «Капказі»: нарили вони там собі нори та й сидять, підстерігаючи чесних людей.
Найбільш захоплено слухає старого брат, Федько. Чорні циганкуваті очі його так і світяться, губенята нетерпляче посіпуються.
— От виросту, я теж по світу піду, — нахваляється він. — Тільки я, діду, пішки не ходитиму. Я на коні буду їздити!
— Де ж ти, Федьку, коня собі візьмеш? — цікавиться дід.
— Украду!
