Рут схилилася над ним.
«Роберте, — сказала вона, — послухай мене. Вони мають намір стратити тебе. Попри те, що ти поранений. Вони мусять. Люди пробули надворі цілу ніч, чекаючи. Вони бояться тебе, Роберте, ненавидять. І прагнуть позбавити тебе життя».
Вона хутко потяглася до блузки, розстібаючи ґудзики. Дістала з бюстгальтера крихітний пакетик і втисла йому в руку.
«Це все, що я можу зробити, Роберте, — прошепотіла вона, — щоб полегшити твою долю. Я попереджала, я казала тобі тікати». Її голос злегка надірвався. «Ти просто не витримаєш цієї боротьби, Роберте».
«Знаю», — здушеним звуком вирвалося з його горла.
Якусь мить вона стояла над його ліжком, на її обличчі — природний вираз співчуття. «Усе це лише на позір, — подумав він, — її прихід, уся ця офіційність. Вона боялася бути собою. Це я можу зрозуміти».
Рут схилилася над ним, і її прохолодні вуста зімкнулися з його.
«Скоро ти вже будеш із нею», — поспіхом пробурмотіла вона.
Тоді вона випросталась, губи міцно стиснуті. Вона застібнула два верхні ґудзики на блузці. Ще якусь мить дивилася на нього. Потім її очі ковзнули на його праву руку.
«Прийми чимскоріше», — пробурмотіла вона, рвучко розвернувшись.
Він чув луну її кроків підлогою. Потім почув, як зачинилися двері, повернувся замок. Він заплющив очі, відчувши, як теплі сльози прориваються крізь повіки. Прощавай, Рут.
Прощавай, усе.
Потім зненацька він зробив глибокий подих. Зібравши сили в кулак, підвівся й сів. Вольовим зусиллям він залишився при тямі, коли пекучий біль спалахнув у його грудях. Зціпивши зуби, він став на ноги. Якусь мить мало не впав, але втримав рівновагу і почвалав підлогою на тремких ногах, які заледве відчував.
Він припав до вікна й визирнув.
Вулиця була заповнена людом. Вони вовтузились і метушились у сірому ранковому світлі, звук їхніх балачок нагадував дзижчання мільйона комах.
Він поглядав понад людьми, ліва рука вхопилася за ґрати збілілими пальцями, очі гарячково палали.
Тоді хтось у натовпі побачив його. На мить лепет їхніх голосів став гучнішим, почулося декілька переляканих криків.
Повисла раптова тиша, наче їхні голови накрило важкою ковдрою. Усі вони звернули до нього свої біляві обличчя. Він же спрямував погляд на них. І раптом йому на думку спало: «Це я тепер аномалія». Нормальність була кількісним поняттям, стандартом для багатьох, а не для когось одного.
Несподівано його осяяло розуміння того, що він побачив на їхніх обличчях: шана, страх, безмежний жах — він знав, що вони бояться його. Для них він був лише жахливим і нечуваним бичем, страшнішим за недугу, з якою вони навчилися жити. Він був невидимою примарою, що залишала по собі слід зі знекровлених тіл їхніх коханих. Він зрозумів, що вони відчували, й відпустив ненависть до них. Його права рука стислася на крихітному пакетику з пігулками. Лише б кінець не був сповнений насильства, лише б не було бійні перед їхніми очима.
Роберт Невілл поглянув на нових жителів Землі. Він знав, що чужий поміж них; знав, що для них він, як і вампіри, є прокляттям і темним жахом, який належить знищити. І раптом на думку спала ідея, що потішила його, навіть попри біль.
Сміх, який зривався в кашель, заповнив його горло. Він розвернувся та прихилився до стіни, ковтаючи пігулки. Повне коло, думав він, поки смертний сон розповзався його кінцівками. Повне коло. Новий жах, породжений смертю, новий забобон закрадається в неприступну фортецю вічності.
Я — легенда.