Тут до нас підійшла інша дівчина з таким самим кошиком, тільки цілим. Вона продавала вишні, я бачив її трохи нижче вулицею. На вигляд їй було років десять чи одинадцять — одразу зрозуміло, сестра. Той самий суворий погляд і таке саме темне волосся. Якийсь пияка хотів поцупити вишень, але вона миттю вихопила кошика у нього з-під рук та кинула на нього погрозливий погляд.
— Я не займаюсь благодійністю, — продовжила дівчина. — Ти житимеш з нами, аж поки не повернеш борг. За сливи і за кошик. За житло теж доведеться платити.
Менша дівчина споглядала мене відкритим поглядом.
— Це Ґрейс, — оголосила старша. — А я Роуз. Роуз Клейбрук.
— Вітаю, Ґрейс.
— Він дивно говорить і тхне конячим лайном, — Ґрейс я, вочевидь, не вразив. — Звідки тебе принесло?
— Із Саффолку, — буркнув я та ледь не додав «а до того з Франції». Але Саффолк і так прозвучав досить далеко для них.
Знов запаморочилось, і Роуз підставила мені плече.
— Саффолк? Ти що, йшов пішки із Саффолку? Ми відведемо тебе додому. Ґрейс, допоможи. І дай йому вишень: йти далеченько.
— Дякую, — прошепотів я та приділив усю свою увагу крокам, наче щойно навчився ходити. — Дякую…
Так почалося моє друге життя.
Можливо, я надто довго спирався на стіну під дощем. А може, у безупинно метушливому місті не можна спинятися ані на мить, щоб не накликати на себе помсту міста.
Я не бачив, як вони підійшли. Я загубився десь у своїх думках про Роуз та історію вулиці. Аж раптом я почув рик Авраама, підняв очі — і ось вони.
П’ятеро. Чоловіки, чи, може, хлопці, чи ні те, ні інше. Вони спинилися та витріщилися на мене, наче на статую в музеї. Один із них — високий, широкоплечий — підходить до мене впритул.
— Та не психуй, друже. Уже пізно, ходімо звідси, — каже інший хлопець.
Але здоровило нікуди йти не збирається. Він витягає ножа, і його лезо жовтаво виблискує у світлі ліхтаря. Він очікує страху в моїх очах, але ні, там його немає. Рано чи пізно настає момент, коли тебе вже нічим не здивувати.
Авраам гарчить та щириться.
— Якщо твій собака сіпнеться, також отримає своє. Давай свій гаманець і мобільник — і ми підемо.
— Слухай, не варто тобі цього робити.
Я бачу, що він іще хлопчик. Попри зріст він ще хлопчина.
— Замовкни. Телефон, гаманець. Телефон, гаманець — мерщій. Ну ж бо. У нас повно справ, — він крутить головою та озирається.
Повз нас їде машина, і шини гучно шурхотять мокрим асфальтом. Раптом я впізнаю одного з хлопців, найменшого. Його обличчя напівзатулене каптуром, але я все одно бачу широко розплющені перелякані очі. Він переминається з ноги на ногу та щось шепоче. Дістає з кишені телефон, ховає та знов дістає. Я бачив сьогодні цього хлопця. У школі. Це Антон.
— Облиш його, — буркоче він та задкує. Мені стає страшно за нього. — Ходімо.
Час — ось зброя сьогодення. Ніщо не може так послабити людину, як необхідність чекати. Посеред вулиці. З ножем у руках.
— Невеличкий, — киваю я на ніж.
— Шо?
— Усе з часом стає меншим… Комп’ютери, телефони, яблука, ножі, душі.
— Замовкни, старий, бо я знаю, як стулити тобі пельку!
— Яблука раніше були просто велетенські. Якби ти тільки бачив. Просто зелені кабаки!
— Замовкни, шматок лайна!
— А ти колись вбивав людину?
— Чорт забирай, давай сюди свій телефон та гаманець! Я переріжу тобі горлянку!
— А я вбивав, — довірливо повідомив я йому. — Це жахливо. Думаю, тобі б не сподобалося це відчуття. Ти наче сам помираєш. Наче смерть іншої людини вселяється у твою душу. І позбавляє тебе розуму. І тоді доводиться нести її з собою все життя. Все життя…
— Замовкни!
Я дивлюсь йому в очі. Мій погляд тисне на нього усією невидимою силою тисячоліть.
Авраам знову гарчить, а потім гавкає.
— Він, вважай, вовк — захищатиме до останнього. Якщо різатимеш мене, пильнуй, щоб я не випустив повідок.
Ніж трохи тремтить. Хлопець боїться. Мабуть, це воно — усвідомлення власної вразливості. Він опускає ніж.
— До біса тебе, старий, — він задкує від мене, і всі мерщій ідуть геть.
Антон нишком кидає на мене погляд. Я посміхаюся йому, і його це бентежить ще дужче. Я розумію. Розумію це відчуття, коли життя несе тебе просто на скелі неприємностей, яких не можеш уникнути.
Вони жили не в Боу, а трохи далі, у Хакні на Велл-лейн, у маленькому вузькому будиночку. Тоді Лондон оточувало безліч полуничних полів та фруктових садків, і у Хакні розливалися приємні пахощі. Повітря тут було, може, і не таке чисте, як те, до якого я звик у Саффолку, але жити можна. А ще тут був театр. На жаль, його розібрали за кілька місяців до того, як я приїхав, але Роуз розповідала мені про чудові вистави: тут виступав сам Річард Бербедж[68] та ведмідь Лорд Браун.
