Настав Святий вечiр.
В Якимовiй хатi кипiла робота. В печi трiщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, крутила голубцi на вечерю. Василько сидiв долi та м'яв мак до кутi. Васильковi було лiт дванадцять. Вiн був найстарший у сiм'ї. Василько м'яв мак i все поглядав то на двох сестричок, що гралися з котом, то на батька, що сидiв на полу,схиливши голову.
"Чого батько журяться? - думав вiн. - Чи того, що нездужають, чи того, що нема грошей викупити вiд шевця маминi чоботи?"
Рипнули дверi. В хату увiйшов якийсь чоловiк.
- Добридень вам, - удався вiн до Якима.- Чи не продали б ви, чоловiче, тiєї ялинки, що росте у вашiм садочку? Пани послали мене знайти дiтям ялинку на святий вечiр; я вже другий день шукаю i не можу знайти гарної…
Яким помовчав.
- А що б ви дали? - спитав вiн перегодом.
- Та вже не будемо торгуватись… Кажiть цiну…
- Три карбованцi дасте, - вiдповiв Яким.
- Тату, - обiзвався Василько тремтячим голосом,- таж то моя ялинка, ви її подарували менi ще тодi, як мене похвалив учитель.
На блакитнi очi в бiлявого Василька набiгли сльози. Йому жаль стало зеленої стрункої ялинки, що одна звеселяла зимою садок. Батько глянув на сина. Василько замовк, прочитавши в тому поглядi невимовний смуток.
- Добре, я дам три карбованцi, - обiзвався чоловiк, - але мусите приставити ялинку сьогоднi, бо пани ще хотять прибрати її на вечiр.
- А як її приставити, коли я слабий, а хлопець малий ще, - сказав Яким.
Чоловiк глянув на Василька.
- Не так-то вже й малий ваш хлопець… Та й недалечко їхати - годину… Завидна завезе, завидна й поверне…
Яким подумав i махнув рукою.
- Якось воно буде… мiстечко не за горами.
Чоловiк дав завдаток, розказав, куди завезти ялинку, i пiшов.
Яким трохи повеселiшав: за три карбованцi можна було викупити вiд шевця жiнчинi чоботи. Хвалити бога, Олена не ходитиме на свята в подраних чоботях.
Вiн одягся, узяв сокиру й подався в садок. За батьком побiг i Василько.
В садку лежав глибокий снiг. Якимовi ноги, узутi в здоровi чоботи, глибоко поринали в снiг i лишали за собою цiлу низку ямок. Василько то стрибав у тi ямки, то розгортав ногами бiлий пухкий снiг. Чорнi, голi дерева стояли в садку, настовбурчившись замерзлими гiлочками, i, наче мертвi, не ворушилися од вiтру. Пiд деревами, на бiлому, як цукор, снiгу, сiткою лягла тiнь. Аж ось здалеку зеленою глицею заманячила ялинка. Василько з батьком пiдiйшли до ялинки.
Їм обом жаль стало молодого деревця. Струнке, зелене, веселе, воно маяло гiлочками, наче радiло гостям… Яким пiдiйшов ближче, замахнувся сокирою i вдарив по стовбуровi. Ялинка затремтiла вiд низу до вершечка, наче злякалася несподiваного лиха, i кiлька зелених глиць упало на снiг. Яким рубав, а ялинка тремтiла, як у пропасницi. Васильковi здавалось, що вона от-от застогне. Аж ось деревце похилилося, хруснуло i, пiдтяте, впало на снiг… Василько мало не плакав з жалю. Вiн бачив, як батько взяв ялинку за стовбур, закинув на плечi i понiс. Вершечок з ялинки волiкся за батьком i лишав на снiгу довгу, мов стежечка, смужку. Василько глянув на свiжий пеньок, i двi сльозини скотились йому по щiчках. Вiн не мiг бачити того пенька, того мiсця, де за хвилинку перед цим стояла його ялинка, i почав нагортати снiгу на пеньок. Незабаром з-пiд купи снiгу не стало видко пенька.
- Васильку, го-ов! а йди сюди! - гукнув з подвiр'я батько. Василько побiг до батька.
- Лагодь, сину, сани, вiдвезеш ялинку. Та хапайся, сину, бо вже ген-ген з полудня, а треба вернутись завидна… Коли б ще снiгу не було, - казав Яким, удивляючись у край неба, - наче хмара насувається. Не гайся, Васильку, не гайся, бо нерано…
На стареньких санях лежала вже ялинка. Василько почав лагодитись у дорогу. Вiн запрiг коней, удяг кожушину i виїхав з двору.
