Поки мати Джорджі тужила за ним удома і цілими днями, а може, й невеселими самітними ночами думала про нього, цей юний джентльмен знаходив собі багато втіх і розваг, тому дуже легко витримував розлуку з нею. Малі хлопці, що плачуть, ідучи до школи, плачуть тому, що для них школа — дуже неприємне місце. Тільки дехто з них плаче через те, що розлучається з домівкою. Згадайте самі, як у вас швидко висихали в дитинстві сльози, коли вам давали імбирний медяник, а тістечко з повидлом було вам достойною винагородою за біль розлуки з матір’ю і сестрами, і ви зрозумієте, мій друже і брате, що й вам не випадає хизуватися своєю чутливістю!-Отже, Джордж Осборн жив серед таких вигод і розкошів, якими багатий і щедрий дід вважав за потрібне його оточити. Візникові наказано придбати для хлопця найкращого поні, якого лише можна було купити за гроші, і на ньому Джорджі вчився їздити спершу в школі верхової їзди, а потім, після того як він задовільно склав іспит з їзди без стремен і стрибків через бар’єр, йому дозволили кататися новим маршрутом у Ріджентс-парку і, нарешті, в Гайд-парку, де він з’являвся при повному параді, в супроводі служника Мартіна. Старий Осборн, який тепер гаяв менше часу в Сіті, доручаючи провадити справи молодшим компаньйонам фірми, часто їздив на прогулянку з міс Осборн і вибирав той самий модний шлях. І коли малий Джорджі під’їздив до них учвал, як справжній денді, опустивши вниз п’яти, дід штовхав ліктем дочку й казав:-Ти тільки глянь на нього, міс Осборн!-Він сміявся, червонів з радощів і кивав онукові з вікна карети. Служник Джорджі кланявся екіпажеві, а лакей старого кланявся хлопцеві. Тут-таки друга його тітка, місіс Фредерік Буллок (її карету з золотими биками — гербами Буллоків — на дверцятах і на збруї та з трьома блідими Буллоками в кокардах і перах, що визирали з віконець, щодня можна було бачити в Гайд-парку) — місіс Буллок, кажу, метала на малого узурпатора погляди, сповнені найлютішої ненависті, коли він, узявшись рукою в бік, у капелюсі набакир проїздив повз неї гордий, мов лорд.
Хоч йому було тільки одинадцять років, він носив штани з штрипками і пречудові чобітки, як дорослий чоловік. Він мав позолочені остроги, нагаєчку з позолоченим руків’ям, найелегантніші лайкові рукавички, які тільки могли вийти з майстерні Лема на Кондуїт-стріт, і зашпилював хустку на шиї дорогою шпилькою. Мати дала йому дві хустки на шию і сама пошила й помережила кілька сорочечок, та коли її Самуїл приїхав відвідати вдову, на ньому була багато краща білизна. На пластроні батистової сорочки сяяли ґудзики з коштовних каменів. Скромні подарунки Емілії були відкладені вбік,— я думаю, міс Осборн віддала їх синові візника. Емілія намагалася переконати себе, що їй приємна така зміна. І справді, вона була рада й щаслива, що її син такий гарний.
Емілія мала невеличкий силует Джорджі, зроблений за шилінг, і він висів над її ліжком поряд з іншим портретом. Одного дня, під час Своїх чергових відвідин, хлопчик, промчавши верхи вузенькою бромптонською вулицею, де всі жителі, як завжди, кинулись до вікон, щоб помилуватися його пишнотою, нетерпляче, з переможною усмішкою на обличчі, витяг з кишені пальтечка (чудового білого пальтечка з відлогою і оксамитовим коміром) червоний сап’яновий футлярчик і подав його матері.
Я купив це на свої гроші, мамо,— сказав він.— Думаю, що вам воно сподобається.
Емілія відчинила футлярчик і, охнувши з радості й розчулення, схопила хлопця в обійми, пригорнула до себе й почала його виціловувати. То був мініатюрний портрет самого Джорджі, дуже мило виконаний (хоч насправді Джорджі вдвічі кращий — так, звичайно, подумала вдова). Дідусь захотів замовити онуків портрет у художника, праці якого, виставлені у вітрині художньої крамниці на Саутгемптон-роу, привернули до себе увагу старого джентльмена, і Джордж, що мав удосталь грошей, спитав митця, скільки коштуватиме маленька копія портрета, сказавши, Що заплатить за неї сам і хоче подарувати її матері. Художникові це сподобалося, і він виконав копію за невелику суму, а старий Осборн, довідавшись про цей випадок, щось задоволено промурмотів і дав хлопцеві вдвічі більше соверенів, ніж коштувала мініатюра.
Та хіба можна порівняти дідове задоволення з нестямним захватом Емілії? Цей вияв синівської любові окрилив матір, і вона вирішила, що в цілому світі не мав такої доброї дитини, як її хлопчик. Протягом багатьох тижнів, думаючи про цю любов, вона відчувала себе щасливою. Вона краще спала, коли портрет лежав у неї під подушкою, а скільки, ох, скільки разів Емілія його цілувала, плакала над ним і молилася! Бодай маленька ласка з боку тих, кого вона любила, сповнювала її несміливе серце вдячністю. Відколи Емілія розлучилася з Джорджі, вона ще не знала такої втіхи й розради.
У своєму новому домі Джорджі поводився, як володар. Під час обіду він незворушно пропонував дамам вино й сам так пив шампанське, що дідусь був просто в захваті.
