Вони ніколи не були близькими одне до одного. Джорджі навіть не вдавав, що сумує за бабусею. Він приїхав до матері в новому жалобному костюмчику й дуже розсердився, що йому не дозволили піти до театру на виставу, яку він давно хотів подивитися.
Хвороба старої леді забирала в Емілії весь час і, мабуть, була для неї порятунком. Що відомо чоловікам про мучеництво жінок? Ми б збожеволіли, коли б нам довелося витерпіти бодай соту частину тих щоденних страждань, які покірно витримує багато жінок. Нескінченне рабство без будь-якої винагороди, постійна доброта й ласка, що бачить у відповідь таку саму постійну жорстокість, праця, любов, терпіння, турботи — і жодного слова подяки. Скільки жінок мусять витримувати все це спокійно й виходити на люди з веселим виразом на обличчі, ніби їх ніщо не пригнічує! Ніжні, дбайливі рабині, як їм доводиться лицемірити!-Матір Емілії перенесли з крісла на ліжко, і більше вона вже з нього не вставала.
Емілія теж не відходила від її ліжка, крім тих випадків, коли бігала на побачення з Джорджі. Стара леді бурчала на неї навіть за це; колись, живучи в достатках, вона була добродушною, усміхненою, ласкавою матір’ю, та злидні й хвороба зломили її. Проте її недуги і буркітливість не пригнічували Емілію, а швидше допомагали їй витримувати інше, невідступне горе, від думок про яке її відвертали ненастанні поклики хворої. Емілія покірно терпіла материне вередування, поправляла їй подушку, завжди мала напоготові ласкаву відповідь на її підозріливе зауваження чи докір, утішала її словами надії, які могла знайти в своєму щирому, побожному серці, і сама затулила очі, які дивилися колись на неї так ніжно.
А потім вона весь свій час і всю свою ласку віддала овдовілому батькові, якого приголомшив цей останній удар і який почував себе безмежно самітним. Дружину, честь, майно — все, що він найдужче любив, віднято в нього навіки. Залишилася тільки Емілія, що своїми тендітними руками мала підтримувати його, немічного й пригнобленого. Ми не будемо довго спинятися на цій історії надто вона сумна й нецікава. Я вже бачу, як Ярмарок Суєти починав позіхати.
Одного дня, коли молоді джентльмени зібралися в кабінеті велебного містера Віла і домашній капелан ясновельможного графа Голодвірса заходився, як звичайно, виголошувати їм свої премудрощі, до дверей, прикрашених статуєю Афіни, під’їхав елегантний екіпаж, і з нього злізли два джентльмени. Юні Бенглси кинулися до вікна, маючи невиразну надію, що до них приїхав батько з Бомбея, я незграбний двадцятитрьохрічний здоровило, що нишком плакав над уривком з Ентропія, притулився мокрим носом до шибки й дивився на екіпаж, запряжений четвериком, поки служник у лівреї зіскочив з передка й допоміг прибулим вилізти.
Один гладкий, а другий худий,— сказав містер Блек, і тієї миті в двері внизу гучно постукали. Усі зацікавилися, починаючи від самого капелана, який |уже сподівався побачити перед собою батьків своїх майбутніх учнів, до Джорджі, що радів кожній нагоді відкласти книжку.
Хлопець у приношеній тісній лівреї з тьмяними мідними І ґудзиками, яку він завжди похапцем накидав на себе, коли треба було відчиняти двері, зайшов до кабінету і сказав:-Двоє джентльменів хочуть бачити Джорджа Осборна.
Вчитель того ранку мав з цим юним джентльменом коротеньку розмову, оскільки вони по-різному дивилися на використання ляпавок під час уроку, але обличчя його набрало звичного виразу ласкавої ввічливості, і він сказав:-Містере Осборне, я з спокійним серцем даю вам дозвіл побачитися з своїми друзями, що приїхали в екіпажі, і прошу вас передати їм шанобливе вітання від мене і від місіс Віл.
Джорджі вийшов до приймальні й застав там двох незнайомців. Він з зарозумілою міною, як звичайно, задер голову ї почав роздивлятися на них. Один був гладкий, вусатий, а другий — худий, високий, засмаглий, уже трохи сивий, одягнутий у синій сюртук.
Боже, який він схожий на нього! — вигукнув високий джентльмен, здригнувшись.— Ти здогадуєшся, Джордже, хто ми?-Хлопець зашарівся, як завжди, коли хвилювався, і очі в нього заблищали.
Цього джентльмена я не знаю,— відповів він,— а ви, мабуть, майор Доббін.
І справді, то був наш давній приятель. Голос у нього тремтів з радості, коли він вітався, узявши його за обидві руки й притягнувши до себе.
То мама розповідала тобі про мене, так? — запитав він.
Ще б пак,— відповів Джорджі,— сотні разів!
