Ідіть до біса з своєю французщиною,— сказав юний джентльмен.— Де бісквіти?-Кірш відповів йому вже по-англійському, тобто такою англійською мовою, на яку був здатен, бо хоч йому не чужі були всі мови, до пуття він не знав жодної і говорив усіма так само легко й неправильно.
Тим владним юним джентльменом, що накинувся на бісквіти (і справді пора було підживитися, бо він поснідав у Річмонді три години тому), виявився наш приятель Джордж Осборн. Дядько Джоз і його мати сиділи на юті разом з джентльменом, з яким переважно бавили час,— вони всі четверо вирушили в літню подорож.
Джоз сидів на палубі під тентом, майже біля графа Голодвірса та його дружини, і не зводив з них очей. Це вельможне подружжя здавалося трохи молодшим, ніж того багатого на події 1815 року, коли — Джоз тепер пригадав — він бачив його в Брюсселі (в Індії він, звичайно, завжди казав, що близько знайомий з родиною графа). Коси леді Голодвірс, тоді темні, тепер були чудового золотаво-каштанового кольору, а бакени графа Голодвірса, раніше руді, стали яро-чорні й поблискували на світлі то червоним, то зеленим. Та хоч як змінилася ця шляхетна пара, вона цілком заполонила Джозові думки. Присутність лорда так його зачарувала, що він не міг більше ні па що дивитися.
Видно, ті люди вас дуже цікавлять,— сказав Доббін, глянувши на Джоза, і всміхнувся.
Емілія також засміялась. Вона була в брилику з чорними стрічками і взагалі вбрана в чорне, але весела метушня, що завжди панує під час подорожі, приємно хвилювала її, а тому вигляд у неї був не сумний, а щасливий.
Який чудовий день!— сказала Еммі й додала дуже оригінальне зауваження: — Сподіваюся, бурі не буде.
Джоз зневажливо махнув рукою, водночас позирнувши з-під опущених вій на вельмож, що сиділи навпроти,-Якби ти побувала там, де плавали ми,— сказав він,— то не зважала б на погоду!-А проте й він, досвідчений мандрівник, змучений хитавицею, почував у кареті, де провідник відпоював його грогом та іншими такими самими ліками.
У належний час ця весела компанія висадилася на роттердамській пристані, звідки інший пароплав відплив до Кельна. Там карету і всю родину спустили на берег, і Джо неабияк утішився, дізнавшись, що про його приїзд кельнські газети повідомили так: « Graf Lord von Sedicy nebst Begleîtung ans London» /Пан граф лорд фон Седлі з Лондона зі своїм почтом (ніж./ ).Він узяв з собою придворний костюм і наполіг, щоб Доббін також прихопив свої військові відзнаки. Він заявив, що має намір відрекомендовуватись усім тим чужоземним дворам і засвідчувати пошану тим володарям, землі яких він ощасливить своїми відвідинами.
Хоч би де спинялися наші подорожні, містер Джоз за кожної нагоди завозив свою і майорову візитні картки «нашому послові». Доббінові насилу пощастило вмовити його не надягати трикутного капелюха й панталонів у гості до англійського консула у вільному місті Юденштадті, коли той урядовець запросив наших друзів на обід, Джоз вів дорожній щоденник, де ретельно відзначав вади й переваги різноманітних готелів, у яких зупинявся, і вин та страв, яких йому довелося скуштувати.
Щодо Еммі, то вона була щаслива й задоволена. Доббін носив за нею розкладний стільчик та ескізник і захоплювався малюнками милої художниці, як ніхто досі.
Вена або сиділа на палубі й малювала скелі та замки, або верхи на ослику підіймалася до старовинних розбійницьких башт у супроводі своїх двох ад’ютантів — Джорджі й Доббіна. Еммі сміялася — і сам майор також — з кумедного видовища, коли він, сидячи верхи на ослі, волочив по землі свої довгі ноги. Майор був за перекладача для всього товариства, бо, читаючи військову літературу, добре вивчив німецьку мову; він також розігрував разом із захопленим Джорджем баталії на Рейні і в Пфальці. Джордж за кілька тижнів, завдяки щоденним розмовам з містером Кіршем на передку карети, чудово опанував, верхньонімецьку говірку і жваво торохтів з готельними служниками та форейторами, що безмежно тішило його матір і викликало добродушну посмішку в опікуна.
