Не цікавлячись товариством і дуже нудьгуючи на бенкетах, Еммі більше любила вечорами вирушати на довгу прогулянку з Джорджі (на той час Ребека залишалася з Джозом)., і тоді мати й син провадили такі розмови про майора, що навіть хлопчик не міг стримати усмішки. Емілія казала йому, що, на її думку, кращої людини за майора Вільяма немає в світі,—він найшляхетніший, найласкавіший, найвідважніший і найскромніший. Знов і знов вона (розповідала йому, що вони геть усе завдячують великодушній увазі свого ласкавого приятеля, що він їм допомагав у годину скрути і горя, піклувався про них, коли всім іншим було до них байдуже, що всі його товариші вихоплювались ним, а сам він ніколи жодним словом не згадував про свої подвиги, що батько Джорджі довіряв йому більше, ніж будь-кому іншому, і що добрий Вільям завжди його підтримував.
Коли твій дідо був ще хлопчиком,— казала вона,— він часто розповідав мені, що Вільям ще в школі заступився за нього перед одним розбишакою. І відтоді вони завжди приятелювали, аж до останнього дня, коли твій любий тато поліг у бою.
А Доббін убив того чоловіка, що вбив тата? — запитав Джорджі.— Певне, що вбив, або вбив би, якби спіймав його, правда, мамо? Коли я стану солдатом, то ненавидітиму французів! Ось побачите!-За такими розмовами здебільшого й минав той час, коли вони були разом.
Простодушна жінка зробила хлопчика своїм повірником. А він любив Вільям а так само, як і всі, хто його добре знав.
До речі, місіс Бекі, щоб не відставати у вияві почуттів, і собі повісила в кімнаті портрет, чим здивувала й насмішила багатьох своїх знайомих і дуже втішила оригінал, яким був не хто інший, як наш знайомий Джоз. Ощаслививши родину Седлі своєю появою в них, Бекі, яка прибула туди з надзвичайно скромним, щоб не сказати, мізерним багажем, мабуть, соромилася непоказного вигляду своїх валізок та коробок і тому часто згадувала про залишені в Лейпцигу речі, звідки їх мали переслати сюди. Сину мій, коли мандрівник увесь час говорить про свій розкішний багаж, який випадково виявився не з ним,— стережися його! В дев’яти випадках з десяти то шахрай.
Ні Джоз, ні Еммі не знали цього важливого правила. Для них, мабуть, не мало значення, чи справді в Бекі є багато гарних суконь у її відсутніх валізах. Та оскільки теперішні її убори були дуже приношені, Еммі забезпечувала товаришку речами зі своїх запасів або водила до найкращої в місті кравчині й там замовляла їй усе необхідне.
Тепер, будьте певні, Бекі вже не носила порваних комірців і збляклого шовку, що сповзав з плечей. Зі. зміною життєвих обставин вона змінила й свої звички — закинула баночку а рум’янами перестала вживати збудник, до якого була звикла, чи принаймні вдавалася до нього тільки у виняткових випадках—наприклад, коли Джоз літніми вечорами, поки Еммі з сином були на прогулянці, вмовляв її випити чарку грогу. Та якщо Бекі суворо обмежувала себе, то зовсім інакше поводився негідник Кірш, провідник: його не можна було відірвати: від пляшки, і він ніколи не знав, скільки випив, приклавшись до неї. Часом він сам дивувався, чого так швидко меншав французького коньяку в містера Седлі. Та облишмо цю делікатну тему. Бекі, мабуть, зловживала напоями куди менше, ніж до свого переїзду в порядну родину.
Нарешті з Лейпцига прибули ті скрині, що ними Бекі хвалилася,— їх було три, але зовсім не великих, і не гарних. Та й щось не видно було, щоб вона витягала з тих скринь якісь сукні чи оздоби. З однієї скриньки, де зберігалася купа різних паперів (то була та сама скринька, в якій шалено порпався Родон Кроулі, шукаючи схованих грошей Ребеки), вона врочисто дістала якийсь малюнок, пришпилила його на стіну в своїй кімнаті, й підвела до нього Джоза. То була сцена зі східного життя: портрет якогось чоловіка, виконаний олівцем,— тільки обличчя йому підмальовано рожевим кольорам,— що верхи на слоні віддалявся від кількох кокосових пальм і пагоди.
Пожалься боже, та це ж мій портрет! — вигукнув Джоз.
Справді, то був він у молодості в китайчаній куртці крою 1804 року. Той малюнок колись давно висів на Рассел-сквер.
Я купила його,— тремтячим від хвилювання голосом сказала Бекі.— Я тоді ходила поглянути, чи не можна чимось допомогти моїм любим друзям. І ніколи вже з ним не розлучалась — та й ніколи не розлучуся!-Не розлучитесь? — вигукнув Джоз, сповнений невимовного захвату й гордощів.— То він вам і справді такий дорогий через мене?-Ви й самі добре знаєте, через кого,— відповіла Бекі.— Але навіщо про це говорити... навіщо думати... навіщо оглядатися назад. Надто пізно!-Та вечірня розмова дуже припала Джозові до серця. Еммі тільки заглянула до вітальні й пішла спати, бо почувала себе стомленою і нездоровою. Джоз та його прекрасна гостя просиділи вечір у чарівному tête-à-tête, і сестра містера Седлі, лежачи без сну в сусідній кімнаті, чула, як Ребека співала Джозові давні романси десь 1815 року. Дивно, але тієї ночі він також спав не краще за Емілію.
