«Усе це, безперечно, занотував Венанцій. Сам бачиш, це не давній пергамен. Він, мабуть, записував собі дещо, читаючи книгу, інакше не писав би по-грецьки. Він, певно, скорочено переписав деякі фрази з книги, яку виніс з finis Africae. Принісши її до скрипторію, він почав читати, занотовуючи те, що йому здавалось вартим уваги. Тоді щось сталося. Може, йому стало погано, або він почув, що хтось надходить. Тоді він поклав книгу разом із нотатками під свій стіл, збираючись повернутися до неї наступного вечора. Хай там як, але лише цей аркуш дасть нам змогу розгадати природу цієї таємничої книги, і тільки з природи цієї книги ми зможемо виснувати природу вбивці. Бо в кожному злочині, скоєному задля володіння якимсь предметом, природа сього предмета має дати нам якусь вказівку, нехай навіть дуже незначну, на природу вбивці. Якщо вбивство здійснене задля жмені золота, значить, убійник - людина жадібна, якщо ж задля книги, значить, убійник прагне зберегти для себе таємниці цієї книги. Тому належить дізнатись, про що йдеться у книзі, якої ми не маємо».
«Із цих кількох рядків ви зможете зрозуміти, про яку книгу йдеться?»
«Любий Адсо, ці рядки схожі на уривки з якогось священного тексту, і значення їх виходить за межі дослівного. Коли я читав їх нині вранці, після нашої розмови з келарем, мене вразив той факт, що й тут є натяк на посполитих і селян як носіїв істини, відмінної від істини мужів учених. Келар дав нам зрозуміти, що з Малахією його зв'язує якесь дивне спільництво. Може, Малахія переховує якийсь небезпечний єретичний текст, що його дав йому Ремиґій? Тоді, схоже, Венанцій прочитав і занотував якісь таємничі вказівки щодо спільноти грубих і неотесаних людей, які повстали проти всього і всіх. Але...»
«Але що?»
«Але цьому моєму припущенню суперечать дві речі. По-перше, Венанцій, схоже, не цікавився такими питаннями: він перекладав грецькі тексти, а не проповідував єресі... По-друге, це моє початкове припущення не пояснює фраз про смоківниці, камінь та цикади...»
«Може, це загадки, які мають зовсім інше значення, - став гадати я. - Чи ви маєте інше припущення?»
«Маю, але воно ще невиразне. Читаючи ці рядки, маю враження, що колись я вже зустрічав деякі з цих слів, мені згадуються подібні фрази, які я бачив деінде. Мені навіть здається, що ці нотатки говорять про щось, про що вже була мова напередодні... Але не можу згадати, що це було. Мушу поміркувати над цим. Може, мені доведеться перечитати деякі інші книжки».
«Як це? Щоб дізнатися, про що мовить одна книга, ви маєте перечитати інші?»
«Іноді буває і так. Часто-густо одні книжки мовлять про інші. Нерідко цілком невинна книга є наче зерно, яке проростає книгою небезпечною, або навпаки, вона сама є солодким овочем, що проріс з гіркого кореня. Хіба, читаючи Альберта, ти не здогадаєшся, що міг сказати Тома? Або, читаючи Тому, не дізнаєшся, що сказав Аверроес?»
«А й справді», - захоплено мовив я. Досі я думав, що кожна книга мовить про речі - божественні вони, чи людські, - які перебувають поза книжками. А тепер я зрозумів, що нерідко книги говорять про книги, точніше, вони немов перемовляються між собою. У світлі цих роздумів бібліотека здалася мені місцем ще бентежнішим. То було місце тривалого, вікодавнього перешіптування, невловної бесіди між одним пергаменом і другим, живим створінням, вмістилищем сил, яких не годен приборкати людський розум, скарбницею породжених багатьма умами тайнощів, які пережили смерть тих, хто їх породив або зберіг для інших.
«Але тоді, - мовив я, - навіщо тримати книжки в таємниці, якщо з книжок явних можна вийти на книжки таємні?»
«На відтинку часу, що вимірюється століттями, це й справді нічого не дає. Але на роки і дні щось таки дає. Ти ж бачиш, що ми опинилися в глухому куті».
«А отже, бібліотека слугує не для того, щоб являти істину, а щоб стримувати її явлення?» - здивовано спитав я.
«Не завжди і не конче. Але в цьому випадку це так».
