«Вони мене зовсім не цікавлять, але от єпископ Лінкольнський дуже ними цікавився, розмірковуючи над однією ідеєю Арістотеля. Чесно кажучи, не знаю, чи його міркування слушні, та й я ніколи не перевіряв, які зуби у верблюда і скільки в нього шлунків; цим я лиш хотів пояснити тобі, що пошук закону, який пояснює природні явища, здійснюється звивистим шляхом. Супроти деяких непоясненних явищ треба спробувати уявити собі багато загальних законів, ще не бачивши їх зв'язку з явищами, які тебе цікавлять: і раптом виринає несподіваний зв'язок між наслідком, явищем і законом, і вимальовується міркування, яке здається тобі переконливішим від інших. Пробуєш застосувати його до всіх подібних явищ, скласти на його основі передбачення, і побачиш, що ти вгадав. Але до самого кінця не знатимеш, які предикати вводити в умовивід, а які опустити. Що я й роблю зараз. Вишиковую в ряд багато несув'язних елементів і вигадую гіпотези. Я мушу вигадати їх чимало, і багато з них такі безглузді, що я б соромився описати їх тобі. Розумієш, у випадку Гнідого, побачивши сліди, я вигадав чимало гіпотез, які доповнювали і суперечили одна одній: це міг бути той утеклий кінь, а могло бути, що то абат спускався зі схилу верхи на цім чудовім коні, або що один кінь, Гнідий, залишив сліди на снігу, а другий кінь - Рябий - напередодні заплутався гривою в кущах, гілки ж могли поламати люди. Я не знав, яке припущення слушне, аж поки не побачив келаря зі слугами, які стурбовано шукали коня. Тоді я зрозумів, що припущення про Гнідого було єдине слушне, і спробував перевірити, чи воно відповідає істині, тому став напоумляти ченців. Я виграв, але міг і програти. Вони визнали мене мудрим, бо я виграв, але вони не знали, скільки разів я показував себе дурним, бо програвав, і їм було невтямки, що ще за кілька секунд до того, як виграти, я не був певен, що не програв. Тож і щодо монастирських подій я маю чимало гарних гіпотез, та не маю жодного очевидного факту, який дозволив би мені сказати, котра з них краща. А тому, щоб не здаватись дурним пізніше, я вирішив не хизуватись своєю кмітливістю тепер. Дозволь мені ще подумати, бодай до завтра».
Тепер я зрозумів, як міркує мій учитель, і цей спосіб, як на мене, вельми відрізнявся від способу розумування філософа, який розмірковує над першопричинами, а тому його розум сливе набуває властивостей розуму божественного. І я збагнув, що, не маючи однієї відповіді, Вільям вигадує багато розмаїтих пояснень. Це мене спантеличило.
«Це значить, - наважився прокоментувати я, - що ви ще далеко від розв'язку...»
«Я до нього дуже близько, - сказав Вільям, - та не знаю, до якого саме».
«А отже, ви не маєте єдиної відповіді на свої запитання?»
«Адсо, якби я її мав, я б викладав богослов'я в Парижі».
«А в Парижі завжди мають правильну відповідь?»
«Ніколи, - мовив Вільям, - зате там мають велику впевненість у своїх помилках».
«А ви, мосьпане, - сказав я з дитячим нахабством, - ніколи не припускаєтесь помилок?»
«Я часто їх припускаюсь, - відповів він. - Та замість того, щоб мислити одну помилку, я мислю їх багато, тому не стаю рабом жодної з них».
Я мав враження, що істина Вільяма насправді не цікавить, адже вона є не чим іншим, як узгодженням між річчю і розумом. Натомість він розважається тим, що уявляє собі якомога більше можливостей.
Зізнаюсь, що в ту мить я перестав покладати сподівання на свого вчителя й зловив себе на думці: «Слава Богу, що прибула інквізиція». Я став по боці спраги істини, яка керувала Бернардом Ґі.
І в такому осуду гідному настрої духа, ще більш розтривожений, ніж Юда у ніч на страсний четвер, я разом з Вільямом пішов у трапезну на вечерю.
Вечерю для обох посольств влаштували неперевершену. Настоятель, мабуть, дуже добре знав людські слабкості і звичаї папського двору (які, мушу сказати, зовсім не були чужі й міноритам брата Михаїла). Оскільки недавно тут били свиней, спершу планували подавати кишку, приготовану за рецептом Монтекассіно, сказав нам кухар. Та через нещасливу кончину Венанція всю свинячу кров довелося викинути, а інших свиней забити ще не встигли. Зрештою, гадаю, в ті дні нікому не хотілося забивати Божих створінь. Зате нам подали рагу з голуб'ят, вимочених у тутешньому вині, порося, фаршироване зайчатиною, пиріжки святої Клари, рис з тутешнім мигдалем, тобто нескоромну страву, яку зазвичай подавали у пісні дні, пиріг з огірочником, фаршировані оливки, смажений сир, ягнятину під гострим перченим соусом, білий біб і вишукані солодощі - пляцинду святого Бернарда, тістечка святого Николи, завиванці святої Люцїї і вина та настоянки на травах, які звеселили навіть завжди суворого Бернарда Ґі: мелісовий лікер, горіхову настоянку, вино від подагри і вино з тирлича. Це б виглядало на гулянку ласіїв, якби кожен ковток не супроводжувало побожне читання.
