«Я б волів ніколи про це не згадувати. Маючи до діла з деякими так званими лжеапостолами, я міг спостерігати за ними зблизька. Сумна історія. Вона б посіяла сум'яття тобі в душу. Вона й мене кинула в сум'яття, і моя неспроможність сказати, чия тут правда, тебе б ще більше збентежила. Це історія чоловіка, який скоїв несосвітенні речі, бо втілив на практиці те, що проповідували йому всі ці святі. У певну мить я перестав розуміти, хто тут винуватий, мене немов... немов затуманив дух спорідненості, яким дихали два ворожі табори - табір святих, які проповідували покаяння, і табір грішників, які втілювали його в життя, часто коштом інших... Та я мовив про інше. А може, й далі про те ж: коли доба покаяння добігла кінця, потреба в покаянні стала потребою в смерті. І ті, хто вбивав збожеволілих покаяльників, віддаючи смерті те, що їй належить, запрагли подолати правдиве каяття, яке породжувало смерть, і покаяння душі замінили покаянням уяви, ваблячи до надприродних візій страждання і крові, називаючи їх «свічадом» правдивої покути. Свічадом, яке дає змогу посполитим - а подеколи й ученим - ще в цім житті уявно пережити муки пекла. Щоби - кажуть вони - ніхто не грішив. У сподіванні, що страхом можна стримати душі від гріха і не допустити бунту».
«І тоді справді ніхто не грішитиме?» - спитав я схвильовано.
«Залежить, що ти маєш на увазі під гріхом, Адсо, - сказав мені учитель. - Мені б не хотілося бути несправедливим до людей країни, в якій я живу вже кілька років, але мені здається, що італійський люд не відзначається великою чеснотою, і якщо не грішить, то лише зі страху перед якимсь бовваном, якого вони часто-густо називають ім'ям святого. Вони більше бояться святого Себастіяна чи святого Антонія, ніж Христа. Якщо хочеш зберегти якесь місце у чистоті, щоб його не запаскуджували сечею, як це італійці повсюди роблять, наче собаки, варто лиш повісити над ним образок святого Антонія з дерев'яним патиком, і він прожене усіх тих, хто хоче до вітру. Отож завдяки своїм проповідникам італійці ризикують повернутися до давніх забобонів. Вони більше не вірять у воскресення тіла, а страхаються лише тілесних страждань і напастей, тому дужче бояться святого Антонія, ніж Христа».
«Але ж Беренґарій не італієць», - зауважив я.
«Байдуже, я маю на увазі атмосферу, яку церква і проповідницькі чини поширили на цьому півострові і яка звідси шириться далі. І дісталася вона навіть до цієї шанигідної обителі, населеної усіма цими вченими монахами».
«Бодай би вони принаймні не грішили», - не здавався я, готовий задовольнитися хоча б цим.
«Якби ця обитель була speculum mundi[107], ти б уже мав відповідь».
«А вона ним є?» - спитав я.
«Щоб існувало дзеркало світу, треба, щоб світ мав якусь форму», - завершив розмову Вільям, занадто з-філософська, як на мій отрочий розум.
Перед тим як піднятись у скрипторій, ми зайшли до кухні, аби щось перекусити, бо ми ще нічого не їли, відколи прокинулись. Я одразу підкріпився кухлем гарячого молока. Велика плита з південного боку вже палала, мов кузня, а тим часом в печі пікся хліб на цілий день. Двоє козопасів розкладали тушу тільки-но забитої вівці. Поміж кухарів я постеріг Сальватора, який усміхнувся мені своїм вовчим ротом. Тут я побачив, як він бере зі стола рештки вчорашньої курки і крадькома тицяє їх козопасам, а вони ховають їх у свої кожухи, задоволено гигикаючи. Але це помітив і головний кухар, який збештав Сальватора: «Ото вже мені келар з тебе, - сказав він, - ти маєш порядкувати монастирськими дібрами, а не тринькати їх!»
«Вони ж Filii Dei[108], - сказав Сальватор, - Йсус казав-бо, зчините для него те, що зчините для одного з цих вбогих!»
«Братчик чортів, мінорит смердючий! - гаркнув на нього кухар. - Ти вже не серед своєї голодраної братії! Про те, щоб давати дітям Божим, подбає абатове милосердя!»
Сальватор спохмурнів на виду і, вкрай сердитий, обернувся: «Жаден я тобі не братчик-мінорит! Я'сьм монах Sancti Benedicti[109]! Merdre a toy[110], богомиле гівняний!»
«Від богомила чую, і богомилка та сучка, яку ти граєш тут по ночах прутнем своїм христопродавчим, плюгавче один!»
Сальватор притьмом вигнав козопасів і мимохідь кинув на нас стурбований погляд: «Брате, - озвався він до Вільяма, - оборонь свій чин, що моїм не є, повідж йому, що filios Francisci[111] не суть христопродавці! - Відтак шепнув мені на вухо: - Олжа се, тьху», - і сплюнув на землю.
