Не змінюючи свого горизонтального положення і не чекаючи згоди помічника, Нестор Євграфович діловитим голосом продовжив озвучувати свої міркування щодо технології іміджмейкерства. Асистент, повільно розганяючись, забарабанив по клавіатурі ноутбука.
Барабанні партії на ноутбуці в артурчиковому виконанні не залишилися непоміченими і неоціненими. Двері купе відчинилися і гарненька чепурна провідниця з тацею в руках, професійно всміхаючись, поцікавилася:
– Чай, кофе, печенье, свежая пресса?
– И о чем же пишет сегодняшняя пресса? – відповідаючи грайливою посмішкою і несподівано збадьорившись, запитав асистент.
– О вчерашних выборах… – ніяковіючи затнулася дівчина. Було очевидним те, що від політики вона настільки далека, як Москва від Києва, куди вони, власне, і прямували. Артурчик, прикриваючи рештками волосся свою посинілу ґулю, спробував пофліртувати ще. Він ще грайливіше поцікавився:
– А что, вчера были выборы? И за какую партию голосуют такие хорошенькие девушки?
Провідниця зашарілася – вона сприйняла Артурчикову фразу як залицяння з перспективою значно ближчого знайомства. Провідниця кокетно зарухала сідничками і, оглядаючи стелю, весело відповіла:
– Ну, за этих, которые и за армию, и за культуру…
Іміджмейкер, який досі лише посміхався, нарешті розсміявся. Він підвівся з дивана і натхненно виголосив:
– Вот оно – неподкупное слово простого российского избирателя! – політтехнолог дістав блокнот та ручку і несподівано серйозно запитав у дівчини:
– И какие пункты программы вам запомнились особенно?
Провідниця, вже зовсім не ніяковіючи, захихотіла:
– Да я, вообще-то, программ не читала. Просто мой первый муж был военным, а второй – культуристом…
Іміджмейкер набурмосився і гепнувся на своє місце. За мить він сухо завершив беззмістовне, на його розсуд, спілкування:
– Гм-гм, вы нас отвлекаете от работы. Газеты можете оставить.
Провідниця виклала з таці газети і, ображено випнувши губки, зачинила двері. Артурчик слухав затихаючі кроки красуні і обурено зиркав на шефа – той занурився в газету. Наступних 10 хвилин політтехнологи сиділи мовчки і шаруділи пресою. Нестор Євграфович, перегортаючи сторінки, бубонів:
– Выборы, выборы, выборы… Можно подумать, писать больше не о чем…
– Нестор Евграфович, а вот в «Вечернем коммерсанте», кажется, есть про нас, – асистент простягнув газету шефові:
– Посмотрите, на двенадцатой странице – «Крах шарлатана. Утренний погром в офисе Нестора Боженко».
– Жалкие, ничтожные завистники, – промовив іміджмейкер, нетерпляче відшукуючи повідомлення про свою особу:
– Ну, это уж вообще! – вигукнув він, натрапивши нарешті на потрібну статтю, і прочитав перших два рядки:
– …Под развалинами офиса найдены и опознаны обгоревшие трупы так называемого профессора и его ассистента…
Нестор Євграфович загадково посміхнувся, спокійно взяв зі столу свій мобільний телефон і хитро примруживши очі, рішуче набрав номер:
