Він: ясно. Вона: та не стій на порозі, проходь. І все ніби як завжди. Вона: чаю-кави? Він: та можна. На дивані повсідалися, чашки порцелянові тримають, а розмова не сплітається в косу, розсипається-рветься. А чому? «Бо з порожніми руками припхався», — вирішив Перегуда. Зазвичай хоч якийсь скарб до Тасі тягне, а нині забув, твою дивізію.
— Усе про Валєрчика думав, — бовкнув, ніби виправдався.
— Як він?
— Та як? Нормально. Ще до обіду їх на Київ повезли.
— А ти?
— А що «я»? Ось я, сиджу тут.
— Думала, як сина проведеш, то одразу на хутір помчиш.
— Сам так думав.
— А чого не поїхав?
— Не поїхав і все. Чого воно тебе так пече, Тасю? Зараз і поїду, — аж підвівся з порцеляновою чашкою в руках.
Тася і собі: підхопилася, чашка з гарячим чаєм у руці тремтить. На Павла глянула якось дивно, крок до нього зробила: раптом обійняла обома руками, разом із чашкою, притисла до себе, завмерла, і Перегуда лиш відчув, як по спині стікає пекуча рідина. І по руках. І в голову вдарила. І в ноги, і поміж них. Отак банально через гарячий чай, який Тася випадково розлила по його спині, Перегуда і зрозумів: час!
— Тасю, чуєш. Дай я. Прошу… — прошепотів. Жінку відсторонив обережно, кляті чашки — на стіл. Тасю за плечі взяв і не поцілував, хоч за всіма правилами мав би. Потягнув блискучу сукенку, стягнув із Тасі, залишив у самій білизні. Думав, застидається, закриє груди руками, дивитиметься безпорадно, благально. Та, схвильована, хмільна, наче вони з Перегудою не чай пили, а горілки надудлилися, Тася раптом відсторонилася, головою захитала: ні, ні… Застигли одне проти одного: розбурхані, мов п’яні.
— Що? — прохрипів Перегуда. — Уже не хочеш?
— Не так!
— А як?
— У спальні на ліжку. Я простирадла нові постелю.
— Та добре.
— І щоб ти у ванну пішов. Щоби помився.
— А рушника даси?
— У ванній чисті рушники. Будь-який бери. І щоби…
— Що? Резинки тобі треба?
— Не резинки.
— А чого?
— А ти сам не знаєш?!
Отакі закидони! Перегуда розгубився, відчув, як від невчасних Тасиних примх жадання фатально здувається, лишає не післясмак перемоги, а тільки липку солодку рідину на спині.
— Чуєш, Тасю, — прохрипів. — Тоді піду.
І слова не встигла промовити — вискочив надвір, на «Ниву», і гайда. Навіть не застеріг Тасю, як зазвичай, щоби добре двері замкнула, бо злодюжок у райцентрі — як тих вошей у бродячих шавок. Та коли за півгодини «Нива» знову загальмувала біля червоної «Мазди» і насторожений Перегуда хотів було стукнути у двері Тасиного дому, то побачив, що двері так і лишилися незамкненими.
— Дідько, — перелякався, бо чогось подумав, що Тасі вже нема. Наклала на себе руки прямо у власній багатій хаті, вхопила ножа — і в голі груди себе: бац! І тепер лежить на підлозі поряд із диваном та журнальним столиком, на якому, мов сироти, туляться одна до одної дві чашки холодного, нікому не потрібного навіть як привід чаю.
— Тасю… — вломився, сунув швидко, гукав: — Тасю!
До вітальні — а там Тася на дивані сидить, жива-неушкоджена, заплакана, нещасна, у самій лише спідній білизні, а на столику поряд із двома чайними чашками літрова пляшка ненашенського коньяку, і вже така — мало не порожня.
— Тасю… Оце ти швидко встигла теє… напитися.
— Пішов ти… туди, де був!
— Сама послала.
— Нікуди я тебе не посилала!
— Посилала. Сказала: сам маєш знати. Я тебе зрозумів.
— Що ти зрозумів?
— Усе зрозумів, Тасю.
— Та що, Перегудо?!
— Що треба змотатися купити нові труси. Бо я ж не буду ношені труси знову вдягати після ванни. І перед тим, як ми з тобою… І ще одну спеціальну річ треба було купити.
— Яку ще річ?!
— Та оцю, — дістав із кишені маленький прозорий целофановий пакетик, і п’яна нещасна Тася побачила в ньому золоту каблучку.
— Така в нас ювелірка відстойна, — сказав Павло. — Навіть футлярчика сякого-такого в них не знайшлося. У пакетиках золото продають.
— Навіщо тобі золото?
— А хіба без обручки жінку заміж кличуть? А я теє… Я чого, Тасю. Вийдеш за мене?
Тася вирячилася на Перегуду ошелешено. Аж з дивана встала: стояла-похитувалася, слів забракло.
— Я ж обіцяв колись. Спочатку поженимося, а потім уже… Щоби по-людському, — подався до Тасі, підхопив під руку, бо точно б не втрималася, впала. — Тасю. Ти як?
— Та як! П’яна я, ось як! А тут таке. І нове простирадло, сука, ще не постелила. І як тепер?! Що мені робити?
— Не треба тобі нічого робити, — пригорнув до себе п’яну, розгублену Тасю, спробував розстебнути ліфчик на жінчиній спині і для того тільки на мить перестав її підтримувати.
Тася хитнулася. Зойкнула і ляпнулася на підлогу посеред вітальні.
Твою дивізію! Перегуда віджбурнув пакетик з обручкою, рвучко скинув штани разом із трусами, і не згадав, що в кишені штанів лежать нові смугасті труси, вигадливо складені, наче урочисто готуються до вжитку. Хіба до трусів? Упав на коліна поряд із Тасею і, перш ніж без прелюдій оперативно роздягти жінку та оволодіти нею, тільки одне встиг прохрипіти:
— Тасю… Як щось не так, ти не мовчи.
