Якось мене запитали:
— А яка в Авакума вдача?
Хоч я і знаю Авакума вже п'ятнадцять років, проте довго думав перш ніж відповісти. Нарешті відбувся жартом:
— Коли не рахувати робочого дня, відтак часу до півночі і якоїсь часинки після півночі, коли він спить, то весь інший час це цікава й весела людина.
Але я був несправедливий.
Познайомився я з Авакумом у Момчилові п'ятнадцять років тому. Був тоді з нього добрий товариш, дотепник і жартівник. Можна було просидіти з ним кілька годин підряд, не помічаючи, як минає час. Хмурнів він лише інколи ввечері, коли залишався сам.
З роками все почало змінюватися. На скронях більшало сивини, в кутиках вуст усе виразніше окреслювалися дві гіркі зморшки, години веселого настрою коротшали, швидко відлітали, а похмурого — розтягувалися, розвіювалися все повільніше. А надто коли не мав термінової роботи. Часом і північ заставала його в товаристві лише люльки й недопитої чарки коньяку. Забував навіть дров у камін підкидати. Але та зміна сталася не раптово. Вона заходила помалу, мов довга осінь, розтягнена на багато літ. Тоді в Момчилові, півтора десятка років тому, осінь лише починалася.
Події, про які я розповім, сталися за два з половиною роки до його останньої справи — афери з викраденим вірусом. Авакум мав сорок два роки і виглядав на свої літа, але внутрішньо скоріше нагадував застиглих у роздумах біблійних старців Рембрандта, що, маючи змогу зазирнути в найпотаємніші закутки людських душ, де народжуються найганебніші помисли, знають багато чого негідного про своїх ближніх. Ще в свої світлі роки до відомого вислову «Людина — це звучить гордо!» він додав: «…але від людини можна чекати
В той же час, про який ідеться, в його душу закралося ще одне невеселе почуття — передвісник близької осені, його колишній учитель і керівник полковник Манов пішов па пенсію, на службу прийшли нові люди, з якими його зв'язувала лише службова дисципліна, а в слідчій практиці почали використовувати електроніку. Ще ніхто не знав, якою мірою і в яких випадках електронно-обчислювальні машини замінять логічний аналіз і дедуктивне мислення, та було зрозуміло, що в слідчій роботі настає нова, технічна ера. На думку, що через якийсь час електронно-обчислювальні машини зможуть (можливо!) за ЛІЧЕНІ секунди складати й розв'язувати логічні рівняння, які йому коштували величезних зусиль і розв'язання яких давало найвищу радість, він невесело втішав себе, що незабаром піде на пенсію (лишалося ще два роки) і що в археології, його головному фахові, машини, хвалити бога, ще довго не відіграватимуть надто великої ролі.
Ось чому до його скептицизму тієї осені додалося ще й почуття смутку.
Він не знав, звичайно, що в недалекому майбутньому (якраз наприкінці тих двох років, які відділяли його від пенсії) на нього чекає велика справа, можливо, найбільша, не знав, що він покликаний урятувати не лише свого батьківщину, але й весь світ від вірусу, страшнішого, ніж бацила чуми. В той час, про який ідеться, він, природно, й гадки не мав про те, що готує йому недалеке майбутнє.
Він щойно закінчив слідство у справі похмурої «сталевої афери». Збираючись використати деякі відомості для публікації, я запитав, чи задовольнить його такий узагальнюючий заголовок, як, наприклад, «Собача історія».
Ах, я ж забув про його впертий скептицизм, його дедалі гостріше роздратування, спричинене машиною, яка позбавить його задоволення розв'язувати логічні рівняння, забув про ту постійну тугу, яку він відчував, коли заплутана справа доходила свого неминучого кінця!
Ах, я забув про те все!
Авакумові не сподобався заголовок, ба навіть трохи його розсердив.
— Нащо кривдити собак? — насупився він. — Отак ні сіло ні впало?
Його душа ще не звільнилася від бруду «сталевої афери», тому він зле висловлювався про людей, перебільшуючи їхні вади, а собак підносив до небес.
