— Про цю п’єсу згадується у працях багатьох англійських істориків. Від них нам стало відомо, що в оригінальній п’єсі злий дух на ім’я Драколе з’являється перед монархом гарного старого міста, яке він, монарх, узяв силою. Примара говорить, що він був одним із ворогів монарха, але зараз прийшов, щоб привітати короля з його кровожерливістю. Потім він підбурює монарха напитися крові жителів міста, своїх нових підданих. Це моторошний уривок. Є думка, що це навіть писав не Шекспір, але я… — він ударив рукою по столі, — я впевнений, що слова, коли точно їх процитувати, можуть належати тільки Шекспіру, і що це місто Стамбул, якому надали турецький псевдонім Ташкані, — він нахилився вперед. — Я також вірю в те, що тиран, перед яким з’явився дух, — це султан Мехмед II, завойовник Константинополя.
Холод пішов по моїй спині.
— Як ви гадаєте, що все це може означати? Я маю на увазі, який тут зв’язок із Дракулою?
— Ну, друже мій, мені було дуже цікаво довідатися про те, що легенда про Дракулу дійшла до протестантської Англії, скажімо, 1590 року, ось наскільки могутньою була ця легенда. Більше того, якщо Ташкані — це Стамбул, тоді це говорить про те, наскільки реальною була тут присутність Дракули за часів Мехмеда. Султан увійшов у місто 1453 року. Минуло тільки п’яті» років після того, як молодий Дракула повернувся додому з Малої Азії. Більше немає жодних записів про те, що він повертався в наш край протягом свого життя, хоча деякі вчені вважають, що він особисто платив данину султанові. Я не думаю, що це можна довести. У мене є теорія, що він залишив у спадщину нашому місту вампіризм якщо не під час життя, то після смерті. Але, — він зітхнув, — неможливо чітко визначити межу між історією й літературою, а я не історик.
— Насправді ви чудовий історик, — сказав я, затинаючись. — Я вражений тим, скільки історичних подій ви дослідили, і до того ж із таким успіхом!
— Ви дуже добрі, мій молодий друже. Отож одного разу ввечері я працював над статтею щодо цієї теорії, — я так і не опублікував її, на жаль, тому що редактори журналу, у який я надіслав це, сказали, що в статті повно забобонів, — тоді я працював дуже довго, минуло приблизно три години, і я вирішив піти в ресторан через вулицю, щоб купити собі «борек». Ви куштували «борек»?
— Ще ні, — зізнався я.
— Ви маєте покуштувати його якомога швидше, це одна з наших найсмачніших національних страв. Отже, я пішов у ресторан. На вулиці вже було темно, бо це сталося взимку. Я сів за стіл і, поки чекав, дістав лист професора Россі, що лежав серед моїх паперів, і перечитав його. Як уже казав, я отримав його кілька днів тому, але все ще був уражений його змістом. Офіціант приніс мені їжу, і коли він розставляв тарілки, я побачив його обличчя. Його очі були опущені, але я помітив, що він побачив лист, який я читав, і підпис Россі на ньому. Він мигцем подивився на нього раз чи два, потім я помітив, як він став у мене за спиною ніби для того, щоб поставити ще щось на стіл, і знову зазирнув у лист через моє плече.
Я не міг зрозуміти такої поведінки. Мені стало якось моторошно, тому я швидко склав лист і приготувався їсти. Він пішов, не сказавши жодного слова, а я став стежити за ним, коли він ходив по ресторану. Це був високий широкоплечий чоловік із чорним волоссям, зачесаним назад, і великими чорними очима. Він міг би бути гарним, якби його зовнішність не була, як ви кажете, зловісною. Він, здавалося, увесь час ігнорував мене, навіть після того, як я поїв. Я дістав книгу, щоб кілька хвилин почитати, і тут він раптом підійшов до мене й поставив переді мною чашку гарячого чаю. Я не замовляв чаю, тому і здивувався. Я подумав, що це може бути або пригощання, або помилка. «Ваш чай, — сказав він, коли ставив чашку на стіл. — Я подбав, щоб він був гарячий».
Потім він подивився мені просто в очі, і не можу пояснити, яким жахливим був для мене його погляд. Він був блідим, майже жовтим, наче він, як би мовити, постарів усередині. Очі його були яскраві, чорні, під великими бровами, схожі на очі тварини. Його рот був як червоний віск, а зуби білі й довгі — вони виглядали дивно здоровими на хворобливому обличчі. Коли він нахилився із чаєм і посміхнувся, я відчув від нього дивний запах, від якого мені запаморочилося в голові. Ви будете сміятися, друже мій, але це був запах, що за інших обставин був мені приємним — це був запах старих книг. Ви ж знаєте цей запах? Пергамент, шкіра й щось іще.
Я знав, і сміятися мені зовсім не хотілося.
— За мить він повільно, не кваплячись, пішов назад, у кухню ресторану. А я залишився там сидіти, і в мене було таке відчуття, ніби він хотів показати мені щось, напевно, своє обличчя. Він хотів, щоб я уважно розглянув його, я не міг вигадати собі нічого такого, що виправдало б мій жах. — Тургут і зараз виглядав блідим, сидячи у середньовічному кріслі. — Щоб заспокоїти свої нерви, я поклав цукор у чай і розмішав його ложкою. Я думав заспокоїти себе гарячим напоєм, але потім сталося щось незвичайне.
