Моя люба доню!
Мої мрії вчора на Акрополі були такими живими, що сьогодні ранком я знову пішла туди, щоб написати тобі листа. Але щойно я сіла і подивилася на місто, як рана на моїй шиї почала пульсувати, і я подумала, що мій переслідувач дуже близько, він наздоганяє мене, і мені нічого не залишалося, як обернутися й пошукати серед туристів когось підозрілого. Я не розумію, чому цей диявол дотепер не знайшов мене. Я вже готова, я вже заражена й навіть чекаю на нього. Чому він не зробить один рух і не позбавить мене від цих страждань? Але коли я про це думаю, то розумію, що мушу продовжувати боротися з ним, оберігати й охороняти себе, використовуючи будь-який засіб проти нього. Я повинна передбачити його напад і сподіватися, що спіймаю його в одному з його лігвищ так зненацька, що, можливо, заповню сторінку історії, знищивши його. Ти, мій втрачений ангел, стоїш за всіма цими розпачливими амбіціями.
Твоя любляча мама Хелен.
Коли ми побачили ікону, яку несла баба Янка, не знаю, хто зітхнув перший — я чи Хелен, але кожен із нас придушив свою реакцію одразу ж. Ранов сидів, притулившись до дерева, приблизно за десять кроків, і я з полегшенням відзначив, що він, нудьгуючи, дивився у бік долини із зневажливим виглядом і був зайнятий своєю сигаретою, тож він явно не помітив ікони. За кілька секунд баба Янка відвернулась від нас, і вони разом із другою жінкою протанцювали з тією самою жвавістю з багаття й попрямували до священика. Жінки повернули ікони двом хлопчакам, які одразу ж накрили їх. Я стежив за Рановим. Священик поблагословив жінок, а потім вони пішли за братом Іваном, який дав їм води. Проходячи мимо, баба Янка гордо подивилась на нас: вона сяяла, посміхалася й майже підморгувала, ми з Хелен одночасно вклонилися їй від самого лише страху. Я непомітно подивився на її ноги. Її старі голі ступні були зовсім не ушкоджені, як і ноги другої жінки. Лише їхні обличчя розчервонілися, немов обпалені на сонці.
— Дракон, — прошепотіла Хелен мені, коли ми дивилися на цих жінок.
— Так, — стиха відгукнувся я. — Треба дізнатися, де вони зберігають цю ікону й скільки їй років. Ходімо. Священик обіцяв показати церкву.
— Як щодо Ранова? — Хелен не оберталася.
— Залишається тільки молитися, щоб він не пішов за нами, — сказав я. — Здається, він не бачив ікони.
Люди почали розходитися, і священик повернувся до церкви. Ми повільно пішли за ним і побачили, як він ставить на місце ікону святого Петко. Двох інших ікон не було видно. Я уклонився йому й подякував, а потім сказав англійською, якою гарною була церемонія, махаючи руками й показуючи назовні Здавалося, він був задоволений. Потім я показав на стіни церкви й запитливо підвів брови:
— Ви проведете екскурсію?
— Екскурсію? — він запнувся на мить, а потім посміхнувся, показавши: почекайте — треба перевдягнутися.
Він повернувся у своєму повсякденному чорному одязі й почав підводити нас до кожної ніші, пояснюючи зображення на іконах, а також показуючи інші речі, менш зрозумілі нам. Він, здавалося, багато знав про це місце і його історію, якби ми тільки його розуміли. Нарешті я запитав його, де інші ікони, і він показав на зяючу діру, яку я помітив раніше біля бокового вівтаря. Їх уже, очевидно, повернули в склеп, де й зберігали. Він був дуже люб’язний, узяв ліхтар і повів нас униз.
Кам’яні сходи були крутими, а холодне повітря, що вирвалося відтіля, нагадало, як тепло в церкві. Я міцно стискував руку Хелен, коли ми спускалися вниз за ліхтарем священика, що освітлював стіни навколо нас. Але в маленькій кімнаті внизу було не зовсім темно: біля вівтаря горіли два свічники зі свічками, і за хвилину ми побачили, нехай навіть і нечітко, що це був не вівтар, а мистецьки зроблена мідна рака, частково прикрита багато вишитою червоною парчею. На ній стояли дві ікони в срібних рамках: Мадонна і — я ступив уперед — дракон із лицарем.
— Свєті Петко, — урочисто сказав священик, торкаючись труни.
