Оповідання.
Відділені одна від одної круглими невисокими горбами текли дві річки. Обидві вони заросли дерзкими кислими травами: очеретом, осокою, йором і рогозом, навесні водопілля виривало цілі шматки глею, де коріння очерету стирчало, як щітка, і несло відірвані острівці до злиття двох річок.
Десь у плесах двох поєднаних річок грудки очерету зупинялися на літо, обростали, робився плав, і на плаву гніздилися чорні водяні курочки. Тиховід довкола плаву заростав лататтям і ряскою, курочки бігали по лататтю, як по сухому, і жиріли від рясної поживи.
Ближче до швидкої течії річки жили білоголові мухоловки і тут-таки виводилися крижні. Великі, м’язисті сіруваті качки побоювалися білолобих курочок, і навіть їхні сизі селехи неохоче вступали в бій із мухоловами.
Та їх і було трохи. Багато їх було на Дінці, в тих озерах, що колись були старицею Дінця, а тепер тільки широтою плечей своїх показували, яким був у сиву давнину Дінець.
По всьому Дінцю водилися і гуси, сіра крупна порода, лебедів же не було ближче, як у Леб’яжому озері, кілометрів за шістдесят від злиття двох річок, а безліч їх було ще далі — на Воронячому озері, за сто сорок кілометрів.
Правда, навесні й восени лебедів було повно і на Великому Лимані, адже туди залітали навіть пелікани.
Між двох річок на круглих горбах простягнувся ліс, він ішов поруч з ними від Середньоруської височини і доходив на південь до татарських річок Орелі й Самари. А на лівих берегах, по пісках, за звичаєм своїм росли бори. В них зупинялися кочівники-вальдшнепи, мандруючи в степи Докавказзя.
Хоча на двох річках не було лебедів і гусей, життя було повно. Різні кулики бродили по коліно в багнистих місцях річок. Бекаси ховалися за купинами. У свіжозелених, укритих водою травах хоронилися прямолітні дупелі. Ворони гніздилися у вододільному лісі. Ворона, яка одвіку птиця при воді, ходила берегами або — вічний спостерігач — годинами сиділа на вербовій гілці, видивляючись яйця мухоловки й крижня.
Чорнушки маленькі, великі й чубаті перегукувалися в глибоких озерах поблизу річок. Круглі, світлі й чисті, вони згодом названі були макортетами, але тоді річки зробилися такими неглибокими, що чорнушки не могли на них жити і перейшли на Дінець.
У повітрі маяли білі крачки, наче пелюстки хмар, тільки крик їхній був дуже земний, вони верещали, як крилаті альбіноси, білі з червоними очима. Брунатнокрилі мартини сідали трепетною сіттю на підводну травичку до дупелів, і дупелі, як прямі стріли, летіли геть від настирливих зайд.
Стояв задушливий полудень. На площі нікого не було, крім кінного городового в білих рукавичках (піші городові були без рукавиць, і червоні, як буряк, унтерофіцерські лапи з чорними кігтями стирчали просто з чорного рукава з червоним кантом). Городовий, витягнувшись, сидів на доброму коні, він був непорушний, і все-таки площею клубочилася курява.
Якісь протяги, ті самі, що споконвіку були вітрами в крутих глинистих яругах, недостатньо стримувані Гранд-готелем, каплицею і городовим, здіймали над бруком залеглі у вибоїнах хмари куряви.
Запах цієї куряви був кислий і міцний. Кавунові шкурки, картопляне лушпайя, злиті докупи недоїдки, промоклий, просяклий тютюном папір від цигарок, спіймані й задушені в помийному відрі дохлі пацюки — усе це збивалося в кожному дворі у високу купу, поливалося мильною водою і, так-сяк відділене від будинків трьома ветхими дошками, в липні висихало.
Потім, розсипавшись на порох під палючим степовим сонцем, усе це на крилах вітру вилітало за дошки, виміталося з двору і збиралося в западинах покладеного на пісок бруку. Курява пахла всім життям Харкова, і, вдихаючи її, харкали, чхали і хрипіли перехожі.
Та перехожих у цей час на площі не було. Купець Петро Іванович Дудкін, який мав проїжджати по площі незабаром, ще сидів удома і пив чай, а репетитор його дітей, гімназист Югурта, ще не дійшов до майдану св. Сергія.
Купець Дудкін був одним із старих хазяїв Харкова і тепер оце боровся за владу з купцем Уховим та вугільними магнатами. Він підтримував своїм впливом проти лібералів журнал «Жало» і його редактора Гермеєра. «Жало» виходило на паршивому сірому папері, коштувало п’ятак, редактор Гермеєр, за основною професією чи то різник, чи то вишибало в публічному домі, не коштував Дудкіну навіть п’ятака і своїми могутніми кулаками сам захищався від ображених «Жалом» лібералів.
Гермеєр не платив гонорарів. У нього був один штатний карикатурист із типографських хлопчиків, який ніколи не дбав про схожість карикатур. Він просто малював пером маленьку фігурку з величезною головою, а під малюнком завжди детально підписувалося, кого на ньому зображено. Будь-який матеріал про лібералів, євреїв, студентів, професорів негайно друкували, якщо тільки в ньому досить було сенсаційної гостроти.