Складні випробування випало пройти характернику Іванові Сірку впродовж земного віку. У всіх героїчних битвах він виходив переможцем. Взявши у руки булаву отамана, вірою і правдою служив рідній землі. Рівного йому не було з-поміж козацтва.Ця книжка є продовженням історії змужніння та духовного зростання Великого Характерника Івана Сірка, якому судилося долею дорости чину славетного козацького отамана та здобути на віки вічні усенародну шану і любов.
Оповідь про Івана Сірка присвячую усім палким українцям, хто пройшов шляхами славетного характерника до мене, як і тим, хто рушатиме стежками незамуленої часом минувшини разом зі мною та опісля… І все написане належить тому, хто здатен у мізері спадку минулого розгледіти неоціненність скарбу майбутнього…
Ступивши за січові ворота, Сірко з головою пірнув у вихор чуток та новин. Щоправда, вцілілі у битвах запорожці вістували про минуле з неохотою — хіба ж легко говорити про втрати? Однак мічені шрамами мерефські козарлюги, попихкуючи люльками, у розмові зі своїм земляком мимоволі згадували полеглих побратимів.
— Пам’ятаєш Івана Колодубенка, що жив із матір’ю-вдовою коло цвинтаря? Торік навесні під Переяславом хороброю смертю поліг, шляхтичами в груди поцілений.
— А мого сусіди, Степана Коржа, з яким я зростав змалечку, не стало три роки тому. Трикляті бусурмани його біля Кафи на капусту посікли…
— Мій товариш Петро Сухий теж не вберігся в тій страшній січі, потрапив до рук яничарів. Шкуродери прив’язали сердегу до дерева та й, регочучи, стрілами поцілили…
— Ковалевого Степана замордовано…
— Славетного силача Микиту Колодія разом з Іваном Дубом у полон взято… Микиту антихристи голови позбавили, а Івана на пекельну кару прирекли…
— То, виходить, правда, що його бусурмани на гак почепили? — схвильовано перепитав Іван Сірко.
— Правда, — зітхнувши гірко, похилили голови козаки.
Це був найважчий спомин, який би вони прагнули забути на віки вічні. Але ж гірке минуле не відігнати од себе геть. Хочеш того чи ні, воно плентається за тобою слід у слід, навіть у хвилини радості досипаючи крихту жалю. Тож козаки-очевидці знехотя оповідали: «У страшній січі з бусурманами призвела нас до поразки зрада лякливих кримчаків.
У розпал бою переметнулись нечестивці на бік ворога, його військо посилили, а козацьке — позбавили захисту і прикриття. Через них і полягли у борні побратими. Та найлютішої смерті зазнав Іван Дуб. Заслонивши гетьмана дужими грудьми, не вберігся від удару чингалища. Його, тяжко пораненого, захопили яничари й на пострах іншим почепили на гак. А за ним і Дорошенко геройською смертю поліг. Відтяту голову гетьмана було виставлено на фортечних мурах Кафи…»
Ні слова не зронив у відповідь Сірко. Приклавши долоню до широких грудей, стишував гучне биття серця. Його до болю вразила смерть Івана Дуба, про яку чув іще раніше, на Перевозьких хуторах. Чув, та не йняв віри. До сьогодні йому все здавалося, що ось ступить він за січові ворота й одразу ж побачить цього гордого ставного козака перед собою. Побачить таким, яким той був у день їхньої першої зустрічі в Мерефі або у прощальну днину, коли Дуб випроводжав його в науку до характерників, промовляючи слова напучування: «Пам’ятай собі, хлопче, що і я однині відповідаю за твої кроки по цій землі…»
Тепер би, зустрівшись зі своїм відважним поручителем, він вклонився б йому низько та подякував би за виявлену довіру. Без Івана Дуба не відбулось би з ним усього того найліпшого, що спіткало його на життєвій дорозі. Але ж слів подяки відважний ватаг не почує — немає його на білім світі…
Стоячи серед невеличкого гурту козацтва та думаючи про своє, Сірко сповнився люттю: «І як то так, що бусурманам та шляхтичам усе немає ради? Наче лихе зілля, ширяться кляті зайди повсюди, отруюють усе довкруж подихом смерті. Час уже спинити це безчинство! Щоби наша земля не знала на собі чужинців, а небо не бачило їх під собою!»
Зиркнувши у височінь, Сірко мимоволі спинив погляд на куполі Покровської церкви, який, здавалося, стрімко злітав угору. За хвилю, осяяний думкою, він рвучко відійшов од гурту і рушив до храму. Переступивши поріг січової церкви, Сірко тричі перехрестився за звичаєм та, глянувши поперед себе, на мить завмер від несподіванки — зовні проста й скромна дерев’яна будівля всередині була добротна та пишна. Різьблений іконостас із плетивом лози та широкого листя винограду, старовинні ікони, вміло виписані на липових та соснових дошках, пломінчики свічок, що миготіли у срібних підсвічниках, відблиски денного світла, що пробивалося смугами крізь високо прорізані вікна, наповнювали притихлу козацьку церкву миром і спокоєм.
