Біля лікарні метушилися люди в халатах. Щось кричали, з ними сварилися постаті в уніформі чекістів, показували в той бік, де зібралися Космократори. Весь майданчик, заповнений божевільними, захвилювався, ніби сколихнутий подихом незримого урагану.
— Пийте, — наказав Горикорінь. — Я тим часом докажу ритміку коду. Лишилося кілька рядків. Пийте, мої дорогі. Рушаймо в дорогу понад віками…
Галя-Громовиця енергійно відпила ковток з келиха, передала мені. Я знову відчув ураганну вогняну силу, коли крапля рідини скропила мої вуста, і передав Чашу Невмирущості Юліані. А Горикорінь, занепокоєно спостерігаючи за гуртом лікарів та військових, котрі бігцем рушили до нас, хутко завершував віршований код.
— Ти ще не випив, — скрикнула Громовиця, подаючи йому келиха. Він узяв його, підніс до вуст.
У небі потемніло, хмари налилися зловісною синявою. Вдарив грім, прокотився над Куренівкою.
— Стій, стій! — Закричав якийсь військовий, махаючи рукою. — Стій, падло, кому кажу?! Застрелю, як шолудивого пса!
— Пізно, Арімане! — Спокійно промовив Горикорінь і осушив келих до дна. — Горіоре, ми йдемо…
Награлася весна в просторах Троянських. Нагулялася, наспівалася. І легко зійшла на груди Геї-Матері, землиці родючої.
І затепліли гойні груди.
Зігрілися.
І задихали, затріпотіли назустріч вітодайному Ра-Дажбогу, вічно юному Синові-Данові блакитного Дивокола-Сварога.
Трояни готувалися до нового радісного літування, як і в попередніх віках. Та інакше склалося, аніж бажалося. Хвостата зірка, що встала над краєм Троянським, примарним блиском своїм віщувала тривожні дні. Старші люди згадували, що її поява в минулих віках приносила горе, руїну і злигодні, пам’ять про які передавалася в казках і думах…
На вершині Дивич-гори, під поглядом тисячооким Дива Зоряного, зібралися магатями Трояппільські на Раду велику, на Віче старшинське. Біля підніжжя кумира кам’яного Трояна розпалено багаття з пахучих дровець, нарубаних в священнім Гаю. Батьки й Діди всіх родів Дажбожих повсідалися довкола високого полум’я, заглибившись у таємні тяжкі думи.
Біліють у полисках вогню святкові шати, пишні бороди й вуса, довге сиве волосся. Всі погляди обернені до темно-синього Дивокола, на грудях якого розкинула крила примарні Зоря зловіща — вісниця змін.
Мовчання пливе понад зібранням урочистим, проте відчувається в тиші грозова дума. Внизу, під горою, виблискує плесо Дана-пра іскрами зірок, з-за обрію викочується багрове коло Місяця.
Біля кумира Трояна з’являються дві постаті: Дід Ям, найстаріший магатям у Троянськім Краї, і його син — воєвода Пріям, славетний кошатрій, вартовий морських рубежів землі Дажбожої. Він прибув нині вранці з якоюсь важливою вістю: верхові лелеки-велетні, викохані волхвами Діда Сварога, були знеможені до краю, завершивши свою тяжку дорогу понад Чорним морем та полуденними хащами Гілеї.
Ям підняв руку, і на його пальці засяяв самоцвіт владності — знак Старшинства.
