Кантика для Лейбовіца полностью

Усім, із чиєю допомогою в різний спосіб ця книга стала можливою, автор висловлює свою вдячність, особливо й недвозначно таким особам: подружжю Міллерів-старших, добродіям Донові Конґдону, Ентоні Баучеру та Алану Вільямсу, доктору Маршалу Тексі, превелебному Елвінові Бурґґраффу (отці-павлісти), свв. Франциску, Кларі та Марії за те, що відомо тільки їм.

Брат Френсіс Джерард із Юти, говіючи в пустелі під час Великого посту, міг так ніколи і не віднайти благословенних записів, якби не зустрів прочанина із пов’язкою на крижах.

Ще ніколи брат Френсіс не бачив пілігрима із пов’язкою на крижах, але оговтавшись від холодку по спині, коли чоловік об’явився далеко на горизонті (мерехтлива чорна риска у тремтливому розпеченому мареві), одразу ж упевнився, що цей був саме такий. Без ніг, але з маленькою голівкою, риска матеріалізувалася над дзеркальною гладінню розбитого шляху і з наближенням радше звивалася, аніж просто прямувала, змусивши молодого новіція[3] вчепитися у розп’яття на розарії та раз чи два пробурмотіти «Ave Maria»[4]. Риска нагадувала дрібний привид, породжений демонами спеки, що вгризалися в землю рівно опівдні, коли всі створіння, здатні пересуватися пустелею (хіба окрім грифів і кількох монастирських відлюдників, як-от Френсіс), зарилися тихенько в нори чи сховалися під каменем від нестямного сонця. Лише хтось жахливий, хтось надзвичайний чи несповна розуму за власної волі піде цим шляхом ополудні. Брат Френсіс швиденько проказав молитву до святого Рауля Циклопа, покровителя мутантів, для захисту від його нещасних підопічних. (Кому ж не відомо, що в ті часи землею ходили почвари? Адже будь-хто, народжений живим, за законом Церкви і природи, приречений на стражденне життя, і ті, котрі його породили, його і плекали до зрілих років. Закону не завжди слухалися, але частоти, з якою це відбувалося, було достатньо, аби підтримувати розсіяну популяцію дорослих монстрів, котрі часто блукали у найвіддаленіших пустельних землях, де нишпорили ночами навколо вогнищ степових подорожніх). Але врешті риска прохиталася крізь висхідні потоки жару на чисте повітря, де набула чітких рис далекого прочанина; брат Френсіс опустив розп’яття, зітхнувши: «Амінь».

Пілігрим виявився кістлявим стариганом із патерицею, в солом’яному брилі, зі скуйовдженою бородою та бурдюком для води через плече. Він жував і плював аж надто задоволено, аби здатися примарою, і був аж надто хирлявим і кволим як на людожера чи розбійника. А проте новіцій відскочив і зник із поля зору пілігрима, сховавшись за горою каміння, звідки міг спостерігати за прийшлим, а той за ним — ні. Зустріч незнайомців у пустелі відбувалася вкрай рідко, а тому слугувала приключкою для взаємних підозр і вимагала таємної підготовки з обох боків, доки не трапиться випадок, який доведе привітність або ворожість кожного. Зазвичай обивателі й незнайомі подорожні не ходили старою дорогою повз абатство частіше, ніж рази три на рік, і хоча оазис, якому абатство завдячувало своїм існуванням, міг зробити з монастиря природний заїзд для мандрівників, але тогочасні шляхи вели до нього нізвідки і в нікуди. Можливо, раніше цей відтинок віками слугував найкоротшим маршрутом від Великого Солоного озера до Старого Ель-Пасо[5]; на південь від абатства його перетинала така ж смуга потрощеного каміння, що простягалася зі сходу на захід. Перехрестя руйнував час, а не людина, принаймні останніми роками.

Пілігрим наблизився уже на відстань, з якої можна вітатися, але новіцій лишився за своєю купою скельних уламків. Крижі прочанина справді огортала пов’язка із брудної рогожі, і це була єдина його одежина, окрім капелюха та сандалів. Він наполегливо шкутильгав уперед, ніби на механічній нозі, помагаючи собі важким ціпком. Ритмічна хода виказувала в ньому людину, котра мала за плечима довгий шлях і не менший попереду. Проте входячи до древніх руїн, він уповільнив крок і вивідувально роззирнувся.

Френсіс пригнувся.