Робін відчувала щось зловісне — ніби в животі товчуться повзучі краби з гострими ніжками. Вона написала повідомлення мамі й Метью — мовляв, поліція хоче показати їй ще кілька фотороботів,— але обоє хвилювалися через її довгу відсутність, і вона вже не могла вигадати адекватних відмовок, щоб вони не поїхали її забирати. Раз у раз вона перевіряла, чи не поставила якимсь чином свій телефон на безгучний режим. І де Шпеник?
Урешті-решт прийшов слюсар. Робін назвала йому дані своєї кредитки, щоб заплатити за ремонт, а тоді сказала Алісі, що має йти.
Аліса лишила Енджел і Захару на дивані й разом з Робін вийшла на сутінкову вулицю.
— Слухай,— сказала Аліса до неї.
На її обличчі лишилася смужки висохлих сліз. Робін розуміла, що Аліса не звикла дякувати комусь.
— Дякую, чуєш? — майже агресивно заявила вона.
— Нема за що,— відповіла Робін.
— Я б ніколи... ну тобто... ми ж у церкві познайомились! Я собі думала, от нарешті знайшла нормального мужика... І він був такий добрий... до дітей...
Аліса почала схлипувати. Робін хотіла була її обійняти, але передумала. Плечі, потовчені Алісою, були всі в синцях, і рана від ножа дуже боліла.
— А Британі дійсно йому дзвонила? — спитала Робін.
— Так він мені казав,— відповіла Аліса, витираючи очі рукою.— Він казав, шо колишня жінка його підставила, змусила Британі брехати... казав, якшо молоденька білявка прийде, то вона про все брехатиме, і я не повинна їй вірити.
Робін згадала низький голос у себе у вусі: «Маленька, а я тебе не знаю?»
Він вирішив, що вона — це Британі. І саме тому повісив слухавку і більше не дзвонив.
— Я вже піду,— сказала Робін, яку хвилювало питання про те, чи довго звідси буде їхати до Вест-Ілінга. Все тіло боліло. Аліса била міцно.— Ви ж викличете поліцію, так?
— Та мабуть,— озвалася Аліса. Робін запідозрила, що їй таке на думку не спадало.— Так, викличу.
Простуючи крізь темряву й міцно стискаючи другу сирену в кишені, Робін усе думала, що ж Британі Брокбенк сказала своєму вітчиму. Здається, Робін знає, що саме: «Я не забула. Тільки зроби це знов — і я тебе здам». Мабуть, так вона лікувала власну совість. Боялася, що він і досі робить іншим те, що колись заподіяв їй, але не могла прийняти наслідків давнього обвинувачення.
«Гадаю, міс Брокбенк, ваш вітчим ніколи вас не торкався, а цю історію ви просто вигадали спільно з матір’ю...»
Робін знала, як воно працює. Захисник, який її допитував, говорив холодно й сардонічно, з хижим виразом на обличчі.
Робін пречудово розуміла, чому люди бояться говорити, бояться визнавати те, що їм заподіяли: вони бояться почути, що брудна, ганебна, болюча правда — то просто витвір їхньої хворої уяви. Ні Голлі, ні Британі не мали сили постати в суді, і може, Аліса й Енджел теж злякаються. Однак ніщо,— в цьому Робін була впевнена,— крім смерті чи ув’язнення, не віднадить Ноеля Брокбенка від ґвалтування маленьких дівчаток. І все одно вона рада буде дізнатися, що Шпеник його не вбив, бо якщо вбив...
— Шпенику! — закричала Робін до високої татуйованої постаті у спортивному костюмі, що промайнула у колі світла від ліхтаря попереду.
— Ніде ту скотиняку не знайшов, Роб! — луною розійшовся голос Шпеника. Він ніби й не розумів, що Робін дві години просиділа нажахана на твердій підлозі, чекаючи на його повернення.— Таке одоробало, а бігати вміє, га?
— Поліція його знайде,— сказала Робін, раптом відчувши слабкість у колінах.— Гадаю, Аліса їм подзвонить. Шпенику, а можеш... відвезеш мене додому?
Came the last night of sadness And it was clear she couldn’t go on.
