Знову задзвонив мобільний. Робін потягнула телефон з кишені плаща, гадаючи, що то Страйк, але тут аж у животі закрутило: Брокбенк. Глибоко зітхнувши, Робін відповіла.
— Венеція Галл.
— Юристка, га?
Робін не уявляла, який голос чекає почути. Той чоловік у її уяві набув монструозного вигляду: ґвалтівник дітей, головоріз із видовженою щелепою, розбитою пляшкою і удаваною (на Страйкову думку) амнезією. Голос у Брокбенка був низький, а акцент, хай не такий сильний, як у його близнючки,— виразно барровський.
— Так,— відповіла Робін.— Ви — містер Брокбенк?
— Авжеж, то я.
У мовчанні його було щось загрозливе. Робін поспіхом розповіла свою байку про компенсацію, яку Брокбенк, можливо, отримає, якщо погодиться зустрітися. Коли Робін замовкла, він не відповів. Робін тримала себе
— А як ви ото про нас дізналися, га?
— Ми натрапили на ваше досьє під час вивчення...
— І що ви ото там вивчали?
Звідки у Робін це відчуття загрози? Брокбенк аж ніяк не може бути поруч; проте вона уважно роздивлялася все навколо. Залита сонцем гарна вулиця була безлюдна.
— Ми вивчали подібні отримані поза бойовими діями травми в інших військовослужбовців,— провадила вона, жалкуючи, що говорить таким тоненьким голоском.
Знов мовчанка. З-за рогу з’явилася машина і поїхала в її бік.
«От чорт»,— з відчаєм подумала Робін, зрозумівши, що за кермом — навіженець-батько, за яким вона мала б стежити непомітно. Коли Робін розвернулася до машини, Тато-Вар’ято глянув їй просто в обличчя. Робін нахилила голову і повільно пішла геть від школи.
— І що мені ото тепер робити, га? — запитав Ноель Брокбенк в її вусі.
— Чи можемо ми зустрітися і поговорити про вашу історію? — спитала Робін. У неї аж у грудях боліло, так сильно калатало серце.
— Та ви ж наче читали ту історію? — озвався він, і в Робін аж волоски на шиї стали сторчма.— Скотина на ім’я Кемерон Страйк влаштувала нам травму мозку.
— Так, я це пам’ятаю з вашого досьє,— задихано відповіла Робін,— але важливо дати свідчення, щоб ми могли...
— Свідчення?
Пауза — раптом дуже небезпечна.
— Ви там не шпиги?
Північанка Робін Еллакотт зрозуміла; а от лондонка Венеція Галл — заледве. «Шпигами» на півночі називали поліцію.
— Не... прошу? — спитала вона, з усієї сили імітуючи ввічливий подив.
Тато-Вар’ято зупинив машину біля помешкання колишньої дружини. За мить виходять його сини разом з нянькою — підуть гратися до друзів. Якщо батько до них підійде, Робін має зробити фото. Вона провалює роботу, за яку платять гроші; треба фіксувати дії Тата-Вар’ята.
— Поліція,— агресивно пояснив Брокбенк.
— Поліція? — перепитала Робін, досі стараючись розігрувати суміш подиву і цікавості.— Звісно, ні.
— Точно? Певна?
Розчахнулися двері помешкання дружини Тата-Вар’ята. Робін побачила руде волосся няньки, почула, як відчиняються дверцята машини. Змусила себе говорити здивованим, ображеним тоном.
— Абсолютно певна. Містере Брокбенк, якщо ви не зацікавлені...
Рука, що тримала телефон, трохи спітніла. А тоді він заскочив її зненацька, сказавши:
— Ну гаразд, зустріньмося.
— Чудово,— мовила Робін; нянька виводила двох маленьких хлопчиків на тротуар.— Де вас шукати?
— У Шордичі,— відповів Брокбенк.
Кожнісінький нерв у Робін ніби задзвенів. То він у Лондоні!
— Отже, де б вам було зручно...
— Що то за звук?
Нянька кричала на Тата-Вар’ята, який наступав на неї та на дітей. Один з його синів почав ридати.
— О, та я, власне... сьогодні моя черга забирати синів зі школи,— відповіла Робін, перегукуючи ґвалт й плач.
Знову мовчанка на тому боці. Практична Венеція Галл точно порушила б її, але Робін паралізував страх — безпідставний, повторювала вона собі.
А тоді Брокбенк заговорив голосом таким загрозливим, якого вона ще не чула — головно тому, що він жебонів словами, так близько притуливши губи до телефону, що ніби дихав їй у вухо.
— Маленька, а я тебе не знаю?
Робін спробувала відповісти, але не змогла зронити жодного звуку. Зв’язок обірвався.
Then the door was open and the wind appeared...
— Напартолила я з Брокбенком,— сказала Робін.— Мені дуже шкода — але я гадки не маю, як це сталося! А ще я не сфотографувала Тата-Вар’ята, бо була надто близько.
Була дев’ята ранку, п’ятниця; Страйк прийшов не з верхнього поверху, а з вулиці, у вуличному одязі й знов з наплічником. Робін чула, як він наспівує, піднімаючись сходами. Знову ночував у Елін. Робін дзвонила йому напередодні, щоб розповісти про свій дзвінок Брокбенку, але Страйк не мав змоги довго розмовляти і пообіцяв поговорити сьогодні.
— Та забудь про Тата-Вар’ята. Наступного дня його візьмемо,— відповів Страйк, вмикаючи чайник.— І з Брокбенком ти все добре зробила. Ми знаємо, що він у Шордичі, знаємо, що не забув мене і що він запідозрив, чи не з поліції ти. Чому — через те, що грався з дівчатками тут і там, чи через те, що нещодавно порубав на шматки дівчину-підлітка?
