— Ну чому ж вона не вирішується?! — пробурмотів Лев і закрутив ложку в чашці так швидко, що чай збентежився.
І тоді, просто з глибини чашки, піднявся маленький, справжній смерч.
Він був крихітний — не більше як яблуко завбільшки, але спіраллю вився над чаєм, схожий на тонкий скручений дим, тільки блискучий. За мить — виплигнув із чашки, приземлився на підлогу, пробіг поміж столиків, обережно обійшов крихту круасану — і вийшов на вулицю.
Перехожі, які зазвичай поспішали, зупинялись і зачаровано дивились, як по тротуару біжить мініатюрний вихор, що не піднімав пилу, а лиш залишав за собою легкий аромат чаю з бергамотом.
— Такий гарненький! — казали.
— Може, це знак? — припускали романтики.
— Це ж місто Ф., тут усе можливо, — знизували плечима місцеві.
Смерч, мов веселий мандрівник, підскочив по площі, пробіг через сквер, де підняв кілька осінніх листочків у повітря, і нарешті — добіг до річки У.
І тут сталося справжнє диво: він не зник, не розвіявся, а ковзнув по поверхні води, як балерина — проти течії, аж поки зник за поворотом.
Кажуть, що він попрямував шукати виток річки У., щоб дізнатись, де починається шлях води, і, можливо, дати відповідь Леву на його складну задачу.
А може… він досі кружляє десь у верхів’ї, грається з джерелами, слухає розмови між камінням і мохом. А хтось, хто вмиє обличчя в тому витоку, раптом відчує легкий чайний вітерець — і зрозуміє: дива не зникають. Вони просто змінюють масштаб.
Про найзвичайнішу бабусю та зовсім незвичайну банку...
У місті Ф., на затишній вулиці, де акації кивають гілками вікнам, стоїть двоповерховий будиночок. У ньому мешкає бабуся Маруся — дуже звичайна, така, як усі: з фартушком у квіточку, пухкою булочкою у руці й добрим серцем.
Під вікнами її будинку ростуть скромні, але щедрі квіти — чорнобривці, півники, трохи календули та фавлії. На кухні — шафа з припасами, де все по полицях: компоти, варення, огірочки, мариновані сливи…
І на вигляд — нічого особливого.
Але є одна банка, яка стоїть у самому кутку, десь позаду сливового варення і полуничного повидла. Звичайна скляна банка. Але якщо світло падає під певним кутом, вона… мерехтить.
Бабуся ніколи про неї нікому не розповідає. Вона лише іноді витирає з неї пилець рушничком і ніжно зітхає.
Бо всередині тієї банки… міститься все місто Ф.
Так-так. У зменшеному, але надзвичайно точному вигляді. У банці видно:
І навіть дамба там є. І птахи. І чайки над річкою. І собаки, що бігають подвір’ями. І коти, що спостерігають за собаками з підвіконнь.
Банка не зачарована. Вона — охоронна. Колись бабуся Маруся була юною чарівницею, і ще тоді, дуже давно, їй доручили зберігати копію міста — на випадок, якщо справжнє Ф. коли-небудь опиниться в небезпеці.
Тепер вона просто живе своє звичайне життя. Варить борщ, в’яже шкарпетки, годує кота і іноді, коли вечоріє, дивиться на банку — і усміхається.
Бо іноді, коли місто Ф. здається метушливим чи неспокійним, саме бабуся Маруся знає: усе під наглядом. Навіть у скляній банці.
… —
Бо це історія про місто Ф., де живе звичайна бабуся, у звичайній двоповерховій домівці, під вікнами якої ростуть звичайні квіти. На кухні в неї є звичайна шафа для припасів, де стоїть звичайна консервація. І десь позаду неї сховалась майже звичайна скляна банка, в якій щось незрозуміле мерехтить...
Але якщо придивитися до деталей, можна розгледіти, что всередині тої банки вміщується... місто Ф., з усіма вуличками, будівлями, мешканцями, вокзалом, навіть річка У. з дамбою спокійно тече всередині наче звичайної скляної банки на кухні звичайної бабусі з міста Ф.
В.К.
(квітень 2025, місто Ф.)
Жодна історія насправді не має кінця. Коли здається, що сюжет підійшов до свого завершення, життя підкидає новий виток — нову сторінку, новий початок. Як тільки ми ставимо крапку, вона обертається комою, бо хтось читає далі, хтось переосмислює, а хтось починає писати продовження.
Історії — це не просто події, це вічний рух думок, емоцій, змін. Завершення — це лише умовність, адже кожен фінал стає початком чогось нового. Так, як після заходу сонця настає світанок, так і в кінці кожної розповіді приховано насіння нового оповідання.