— Ні, ти візьмеш його! — наполягав Джордж. — Ось поглянь. Я сказав про це тітоньці Хлої, то вона мені порадила пробити в ньому дірочку й засилити туди шнурка, щоб ти міг носити його на шиї і ніхто цього не бачив. А то цей підлий мерзотник ще забере його в тебе… Чуєш, Томе, мені аж руки сверблять натовкти йому пику! То була б для мене така приємність!
— Ні, ні, паничу Джордж, не треба. Мені від того добра не буде.
— Ну гаразд, хай по-твоєму, — мовив Джордж, заклопотано пов’язуючи йому на шию шнурок з доларом. А тепер застебни куртку, отак, та бережи його як слід.
І щоразу, як подивишся на нього, згадуй, що я неодмінно приїду по тебе й заберу додому. Ми з тітонькою Хлоєю сьогодні розмовляли про це. То я сказав їй, щоб вона не побивалась так, бо я сам про все подбаю і не дам батькові жити, доки він не викупить тебе.
— Ой паничу Джордж, негоже так говорити про батька!
— Та ну, дядечку Томе, хіба ж я сказав щось погане?
— А тепер, паничу Джордж, послухайте мене, — мовив Том. — Будьте завжди добрим хлопчиком і не забувайте, скільки на вас покладають надій. Ніколи не цурайтеся матері. Не треба наслідувати тих дурноверхих хлопців, що уявляють себе надто дорослими й не хочуть слухатися своїх матерів. Пам’ятайте, паничу Джордж, доля дає нам багато чого прекрасного, але мати в кожного з нас лиш одна. Другої у вас ніколи не буде, хоч би ви прожили й сто років. Отож бережіть її і ростіть їй на втіху, любий ви мій хлопчику. Обіцяєте мені, правда ж?
— Так, дядечку Томе, — поважно відказав Джордж. — Я буду доброю людиною, даю тобі слово. Ти не журись, я неодмінно визволю тебе і привезу назад. Я вже казав тітоньці Хлої сьогодні вранці, що коли виросту, то поставлю тобі новий будинок, і ти матимеш справжню вітальню з килимом на підлозі. Атож, ти ще поживеш по-людському!
Тим часом у дверях кузні з’явився Гейлі, тримаючи в руках кайдани.
— Слухайте, пане, — згорда мовив до нього Джордж, — ось я розкажу сьогодні батькові й матері, як ви поводитесь із дядечком Томом.
— Зробіть ласку, — відказав торговець.
— Певно, вам має бути соромно все своє життя торгувати людьми й держати їх у путах, наче худобу. Як на мене, це просто мерзота! — сказав Джордж.
— Поки ви, великі пани, купуєте їх, то і я не гірший од вас, — відрубав Гейлі. — Що купувати, що продавати — однакова мерзота.
— Я ніколи не робитиму ні того, ні другого, як виросту, — мовив Джордж. — Сьогодні мені вперше стало соромно, що я кентуккієць. А досі я пишався цим.
Джордж випростався в сідлі й оглядівся довкола, ніби хотів побачити, яке враження справила його промова на штат Кентуккі.
— Ну що ж, прощавай, дядечку Томе, — сказав він нарешті. — Вище голову, не журись!
— Прощавайте, паничу Джордж, — озвався дядечко Том, з любов’ю дивлячись на нього. — Щасти вам доле!.. Небагато таких у Кентуккі, як ви, їй-право — мовив він од щирого серця, коли простодушне хлоп’яче обличчя зникло з очей.
Джордж був уже далеко, а Том усе дивився йому вслід, аж поки завмер удалині стукіт копит його коня — останній звук рідного краю. Та на серці в Тома потепліло, неначе зігрів його той неоціненний долар, почеплений йому на шию дитячими рученятами. Том підніс руку і притиснув ту пам’ятку до грудей.
— Ну ось що, Томе, — сказав Гейлі, підходячи до візка й кидаючи в нього наручники — Я не збираюся тебе кривдити і взагалі не маю звичаю кривдити своїх негрів. Але щоб ти знав: будеш сам по-доброму, то й тобі буде добре. Я ніколи не утискаю своїх негрів і роблю для них усе, що можу. Отож сідай собі зручніше і не думай навіть зі мною хитрувати. Всі ваші штуки я знаю чудово, і мене ними не обдуриш. Якщо мої негри сумирні і не тікають, їм живеться непогано. Ну, а як ні, тоді вже хай нарікають на себе, я тут ні до чого.
Том запевнив Гейлі, що він і думки не має тікати. Та й, по правді, зайва то була пересторога щодо людини, закутої у важкі залізці кайдани. Просто містер Гейлі звик уже починати стосунки із своїм товаром з отаких невеликих проповідей, що мали, як він сподівався, підбадьорити й звеселити невільників.
А тепер ми на час залишимо дядечка Тома, щоб простежити долі інших героїв нашої розповіді.
Надворі вже споночіло, сіявся дрібний дощ, коли якийсь подорожній вийшов з карети перед дверима невеликого заїзду в селищі Н., у штаті Кентуккі.
