- Я гозумію, гозумію, - заметушився пан Фобіус, - витягаючи з кишені жмут купюр, - ось п’ять тисяч ютилів, як і домовлялися.
- Тільки ви скажіть, - все іще відсторонено поцікавилася Парабелла, кинувши фінанси до шухляди, - Навіщо все-таки він вам знадобився! Такий же наче нешкідливий був…
- Е, дагемно, ви так кажете! Це, якщо жвикаєш до людини - побут, там, от і думаєш що домашній штав і неждатний на підштуп.
От дякую, пане Фобіус, а то “нешкідливий”! Пхе!
- Ну нехай так. Значить-таки на щось спромігся. Ага, ну і зрадив, нарешті, а то вже я починала боятися, що це ніколи не станеться!
Тут я мусив би щось подумати, і я справді це зробив, лише мовою жестів, бо слів просто забракло. Я притулився до стіни, чесно намагаючись не сповзти додолу у німому зачудуванні.
- Так, че було пгоблемою. Бувають же такі благочешні, аж лячно.
А щоб тебе від переляку перекосило!
- У, дуже йому треба, йому б аби випити! Було. Вибачте, весь час забуваю. Ми ж навіть колись одружуватись збиралися…
Овва! Оце так новина! Ні, більше не буду помирати, а то потім такого набрешуть, що вік не відмиєшся!
- Нішого, ще жвикнете. Ну вибачайте, мусю йти, в мене повно важливих шправ. Я з вами жа Нігвананіума гожплатився?
- Ні.
- Тобто?
- Ну нащо питаєте?
- Гаразд, тоді на все добре.
- І вас туди ж.
Мені здалося, чи вона справді якась трохи засмучена? Такого ніколи на моїй пам’яті не траплялося, переважно смуток чи незадоволення в неї виражалися в маніпуляції зі зброєю та чиїсь передчасній кончині. А, хай їй добро буде, грошенят же заробила! А то завжди казала, що я додому грошей не приношу. Так хоч посмертно реабілітувався.
Отже, можна продовжити розслідування. Куди ж тепер вирушить цей архівський розпорядник?
Розпорядник вирушив у напрямку Редакції. Там він повештався неподалік, давши мені можливість помилуватися виглядом Нінки і Джаскіна, що стояли при вході, курили і перешіптувалися. Прислухавшись, я зрозумів, що обговорюються версії моєї трагічної загибелі. Тобто, звичайно, не можна було зовсім виключити ймовірність того, що я іще десь животію, однак, попередній досвід доводив, що на це розраховувати не варто.
Нарешті пан Фобіус зітхнув і розвернувся, ледве не штовхнувши мене плечем.
- Ну що, ти задоволений?
- Я? Просто не тямлюся. А що? - здивувався я.
- Що? - іще більше здивувався чоловік, що стояв за мною.
- Як? - не зрозумів Фобіус.
- Слухай, Фобіус, - роздратовано мовив незнайомець, - в тебе вже здається, зовсім нерви ні в дідька. Час відпустку брати.
- Не знущайся, Порт…
- Тсс-с, бовдуре!
Ага, Портфеллер!
- Та добре. Але ж нас ніхто не чує.
- Відки тобі знати? - резонно зауважив чоловік, - Ходімо краще до офісу.
І не я встиг отямитися, як вони почали повільно зникати, розчиняючись у повітрі.
- Ловіть, це ж Портфеллер! - заволав я. Але змовники вже зникли.
- Я чую голоси! - сіпнувся Нінка.
- Правильно, я ж з тобою спілкуюся! - мовив Джаскін, - Оце нарешті помітив?
- Ні, схоже на голос сердешного Брукса!
- Лише, прошу, без спіритизму. От іще добра-йому-пам’ять ідіот був…
- А, що з вами говорити! - роздратовано кинув я, - Я їм про діло, а вони ні в рило!
- Га? - із розумінням відгукнулися колеги.
Я лише стенув плечима. Вони, цього, правда, не побачили, ну та мені було не до того. У цей момент я раптом усвідомив, де мені шукати Портфеллера та Фобіуса. У лазні! Попри те, що це звучить досить легковажно, мої судження не були позбавлені логіки. Адже вважається, що серйозні і таємні справи вирішуються в офісах із броньованими дверима і звуконепроникними стінами, що робить роботу шпигуна досить некомфортною. Та головне, малоефективною, оскільки після відомого роману скандального письменника Оков Ш. Парині “Життя жучків” всі давно вже знають, що в офісах ніякої таємної інформації тримати не можна. Отож, всі важливі зустрічі та обговорення провадяться в рекреаційних зонах, які, наче, поза підозрою.
Найбільший і найкраще обладнаний фітнес-центр знаходився неподалік від Базару. Я трохи поблукав навколо, та потім зважився ризикнути - все ж таки треба помститися за власну, нехай і неповноцінну, але загибель! Адже ж мені ніхто не видасть на відшкодування моральних збитків стільки ж, скільки заплатили за моє вбивство, як це не образливо. Отож, прослизнувши повз варту, я пішов на звук веселих пісень та плеску води. Далі я навшпиньки пробрався до невеличкого тамбуру, де на купках одягу сиділо троє гоблінів-охоронців. Вони тасували карти та з тугою поглядали у бік низьких дерев’яних дверцят, звідки струменів гарячий вогкий пар. Тоді я пірнув у ці двері і завмер коло стіночки. Виявилося, моя інтуїція мене не підвела. Ось вони, у всій красі!
