Химерне місто Дрободан полностью

В мене поволі виникало підступне відчуття, що я таки схибився. Хоча, звичайно, багатьом божевілля править за показник таланту і віщує активне включення до суспільного життя, мене чомусь це все непокоїло. От хоча б почати з цієї невідмовної пропозиції приєднатися до теплого товариства ницих шпигунів і віроломних зрадників. То правда, пів-біди. (Чи пів-біди? В мене вже склалося загальне враження про ситуацію, в якій я опинився. По-перше, від неї таки тхнуло, а по-друге, дуже не хотілось заглиблюватися.) А по тім… Коли я врешті потрапив на роботу, мене на порозі перепинили стривожені і захлюпані соусом лаборанти та дуже ввічливо попросили до кабінету шефа. Я не плекав ніяких сумнівів щодо того, навіщо. Тому, знічений і зацькований, я зручно розташувався у кріслі перед Професором Холестеруєвим, приготувавшись вислухати чесно заслужену увертюру до мого звільнення. А він, поглядаючи на мене з-під лоба, ніяковіючи і заговорюючись, почав верзти щось про мої неймовірні таланти і незбагненні заслуги перед рідною фірмою. Я вкляк у крісло, і, в той час, коли дах відпливав у захмарну далечінь, встиг відзначити, що божевілля - то не так страшно, як його малюють, цікаво і навіть зовсім не боляче.

Отакої! Мені навіть стрельнуло попросити підвищення, винагороду за тяжку і напружену працю, кабінет, секретарку і вихідний в наступний вівторок… Аж тут - хрясь, і все стало на свої місця.

- Працювати з тобою було, конєшно, приємно, - підсумував Професор, - так шо розлучатися і не хочеться, а прийдеться.

- Ну, прийдеться так прийдеться, - легко погодився я, підводячись, - всім привіт, дітям - цукорки.

- Е-е… підожди, - розгубився той.

Він пошукав щось на столі і, знайшовши, вручив мені відкритий конверт зі штампом “конфіденційно”. Я швиденько пробіг очима вміст листа, так що його епістолярна довершеність мене не зачепила, зате у свідомості чітко відбилося: ЗАПРОШЕННЯ НА СПІВБЕСІДУ та статус відправника - РЕДАКТОР газети “Голос Совісті”, Пайба Оліфаг.

Вироки бувають жорстокі, бувають гуманні, але так чи інак до останньої хвилини не віриться, що це таки відбудеться, і саме з тобою. Боротьба з живучою надією часом просто замордовує, тоді як розважливий відчай і раціональна приреченість дають можливість безболісно прийняти невідворотнє. Я був якраз у тому екстатичному стані, в якому кортить писати заповіти - ну, це кожного разу, як пересічного обивателя із візитом ввічливості відвідує здоровий глузд і твереза пам’ять. Аби не змарнувати таку рідкісну нагоду, я поклав собі дати раду власним справам у цьому підзоряному світі.

Так що тепер, взявши свій старезний біцикль, я влаштував собі тур вулицями Дрободану, повільно проїхав провулками, де над запашними хвилями Хайнекену пройшло моє невинне дитинство; кварталом точних наук, де була змарнована моя бурхлива юність; площею Високих Мистецтв з ешафотом та місцями для поважних критиків; і зрештою звернув на вулицю Липневої Розпусти, де стояв будинок моєї колишньої коханої.

Посварилися ми через несумісність наших ставлень до роботи: я вважав це сумною необхідністю і радо проміняв би трудову книжку на заповіт на мою користь багатого і бажано нещодавно спочилого в бозі родича. Парабелла ж була фанатом своєї справи, і коли вона приходила додому із закривавленими руками і мрійливою посмішкою на обличчі, я дратувався, ображався і ревнував. Що, обурено запитував я, робота для тебе важить більше, ніж Я? І одного прекрасного дня таки дочекався від неї ствердної відповіді - наче не можна було зрозуміти, що питання взагалі-то, риторичне. Вона була соціальним працівником, і робота з маргіналізованими елементами приносила безліч задоволення її романтичній натурі. Я зі своїм хлопським розумом, так і не зміг осягнути, що то людині за насолода від процесу морального й фізичного знищення груп клієнтів та окремих осіб.

Я притулив біцикля до стіни і взявся за дверний важіль. Металевий барабан, задіяний важелем, швидко прокрутився, і на мене вилупився оптичний пристрій. Іноді замість останнього на відвідувача висувався автоматичний самостріл, так десь в одному випадку з шести. Мене це завжди денервувало.

- Привіт, Парабелло! - проказав я до скляного ока на патичку, відчуваючи себе дещо по-ідіотському.

- Аа-а…- пролунав знайомий голос, - явився, гуманіст? Заходь!

Двері відчинилися: на своїй пекельній справі Парабелла заробляла такі капітали, що їй того вистачало навіть на останнє досягнення магії і техніки - автоматичний дверний гачок.