Літні канікули я провів у Леслі в Парижі. На авіаквиток пішла незначна частка з тих десяти тисяч доларів. Літо для мене було не з найкращих. Леслі розширила коло знайомих, переважно, художників, і зі своїм музичним слухом досить скоро опанувала французьку, якою велися, по суті, всі розмови, – майже виключно про її живопис та живопис інших. Мої школярські знання французької допомагали мені мало, і коли мене намагалися – насамперед, звичайно ж, Леслі – втягти в розмову й почути мою думку, я не міг не почувати себе чимось на зразок сором'язливого непроханого гостя.
Однак після першого дивовижного успіху Леслі не виставила й не продала жодної своєї картини. Тричі на тиждень вона ходить до майстерні художника, з яким працює вранці. Це маленький, жвавий, округлий чоловік на прізвище Леблан. Він присягається, що коли-небудь Леслі стане знаменитістю. Мовляв, на її картинах лежить печать якоїсь дивної меланхолії, а в її палітрі вгадуються штрихи пурпурових сутінків, навіть на тих полотнах, де зображено день. Леслі працює з упертою відданістю своєму мистецтву і коли не стоїть за мольбертом, то невтомно ходить по галереях та музеях. Через кілька днів у Парижі я був усім тим донесхочу ситий і потім здебільшого просиджував, читаючи, за столиком вуличних кафе.
Ми жили в порожній однокімнатній майстерні на лівому березі Сени, де повітря було насичене запахами фарб та скипидару – духом, який глибоко тішив Леслі, а в мене кінець кінцем викликав алергію. Я весь час чхав від нього й сякався. А Леслі – хоч раніше вона враз помічала мою найменшу недугу – жодного разу навіть не зауважила, що в мене майже завжди червоні очі і за два дні я ковтаю коробку таблеток.
Смуток Леслі минув, і перед її завзяттям упертої молодої студентки я відчував себе набагато старшим за свої п'ятдесят років.
В американській школі мені справді запропонували роботу, але я не захотів жити в місті, де не вмів говорити чужою мовою і де друзі Леслі вважали б мене таким собі додатком до дружини. Я пригадав слова з оповідання про іншого американця в Парижі: «Цей континент – не для мене». Отож я вибачивсь і відмовився. Директор школи ледве приховав свою радість. Я його зрозумів. Вчитель там – люди мандрівні і віком усі між двадцятьма двома й тридцятьма роками, отож моя сивина була для директора, якому навряд чи більше тридцяти п'яти, ознакою дрімучої старості і прикрої постійності.
Леслі сприйняла моє рішення спокійно. Мистецтво, збагнув я, як і хвороба, невідворотно веде до самозаглибленості. Коли людина недужа, вона думає тільки про свою хворобу і чужі тривоги та прагнення для неї нічого не важать
Два тижні ми прожили на півдні у Лінди – на її чудовій віллі в Мужені. Я сидів у саду, знемагав під спекотним сонцем, пробував читати й бив москітів, як і пророкував Хейзен. Леслі запропонувала, щоб я продав Ренуара й за вторговані гроші купив невеличкий будинок по сусідству з Ліндою. «Тобі не варто більш працювати, – сказала вона, – а це якраз чудове місце, щоб сидіти й нічого не робити».
Вона, звичайно, мала рацію, але я не хотів сидіти згорнувши руки. Я зрозумів, що неробство надокучає мені. Я вчитель – і ця обставина визначає мою суть. Я або вчитель, або ніхто. Якщо з тридцяти учнів у класі виявиться хоч один обдарований і допитливий, який почне зі мною сперечатися або чиї обрії мені пощастить розширити, тоді я знатиму, що роблю те, задля чого народився на світ. Ромеро, хоч він і дратував мене, був саме таким учнем. Коли я сказав Леслі, що моє місце в школі, перед класом, вона відповіла, що так само почуває себе перед чистим полотном. Я сподіваюсь – і це заради її добра, а може, й заради мого, – що її картини обернуться для неї чимось кращим, ніж для мене Ромеро.
