– Елінор звичайно не дуже затримується, – відповів Джанеллі. – П'ять хвилин сюди, п'ять хвилин туди – в цьому мені не доводиться нарікати на неї.
«Він говорить так, ніби Елінор належить йому, – ображено подумав Стренд, намагаючись нічим не виказати своїх почуттів. – Але дивно, невже задля цього Джузеппе Джанеллі дівчина стала моторнішою? Адже досі вона славилася в сім'ї тим, що завжди спізнювалася. Що ж, тебе чекає сюрприз, чоловіче! – зловтішно подумав Аллен. – Якщо ти його взагалі дочекаєшся!»
– Елінор вам що-небудь про мене розповідала? – спитав Джанеллі, глянувши на Аллена своїми глибокими зеленими очима. Він дивився відверто, щиро, як дивляться, коли розмовляє «чоловік з чоловіком». («А він бував у бувальцях!» – відзначив подумки Стренд.) – Я маю на увазі, про те, що я роблю.
– Казала, що пишете вірші, – признався Стренд. – Але боятися цього, мовляв, не треба, бо вірші слабенькі, і ви маєте постійну роботу.
Джанеллі пирснув сміхом. Стренд не втримався, щоб не відповісти на цей лагідний привітний сміх.
– А вона колюча особа, правда?
– Правда, – погодився Аллен. – Проте вона не читала мені жодного вірша.
– Це ваше щастя, містере Стренд, – сказав Джанеллі.
– Не сказала й про те, де ви працюєте. – «Святий боже! – подумав Аллен. – Я допитую його, мов старомодний батько жениха, що прийшов свататись!» – В Елінор багато знайомих хлопців, і в кожного з них робота якась особлива.
– У мене – ні, – зітхнув Джанеллі. – Я працюю у свого батька. Він будівельний підрядчик. Я маю справу з цементом, цеглою, з робочою силою, з транспортом. На свою роботу я дивлюсь як на тимчасову. Батько Теж невисокої думки про мою поезію. Каже, що я потрапив під вплив комуністів– єретиків ще в Хоутонській економічній школі, – – і він поблажливо засміявся.
«Середнє покоління, – зробив висновок Стренд. – У батька засукані рукава, а синочок розгулює в білих штанях у Хемптоні. Джанеллі. Підрядчик. Читає газети, ходить у кіно, бачив, мабуть, «Хрещеного батька». А що, як він зв'язаний з мафією? З «Коза нострою»? У «Хрещеному батькові» синок теж закінчив коледж…» Алленові стало соромно за свої думки, і він змінив тему розмови.
– Елінор казала мені, ніби влітку ви збираєтесь поїхати на якийсь грецький острів. – Аллен пильно подивився на Джанеллі, намагаючись помітити, як той сприйме його слова.
Джанеллі сприйняв їх цілком спокійно.
– На Спетсаї, – недбало мовив він. – У мене там друзі. А в них будинок біля самої води. Звідти палицею докинути до колишньої Онассісової вілли. Тепер вона безлюдна. Знаєте, це спало мені на думку вночі – цілком несподівано, як то завжди буває.
Прожити три тижні з жінкою, що не була йому дружиною, та ще й на острові, звідки «палицею докинути» до вілли грецького корабельного магната, – така думка ніколи не спадала Алленові ні вдень, ні вночі. Але він вирішив, що Джанеллі не конче про це знати.
– До речі, – сказав він, – де ви з Елінор познайомилися?
– О, це було на одному з вечорів у барі «Боббі», – спокійно відповів Джанеллі. – Торік улітку. Ми там побачились і розговорилися.
«Розговорилися…» – повторив у думці Аллен, пригадавши, як він ретельно записав адресу й телефон Леслі, а потім цілий рік не зважувався їй подзвонити, а коли врешті з'явився до них додому запросити її на вечерю та в театр, то аж упрівав під поглядами її батька й матері» Розговорилися, потім острів у Егейському морі, а далі що? «Це те покоління, – подумав він, – якому ніщо не може стати на перешкоді». Загалом Аллен це схвалював. Але не був певен, що з великою радістю чекав сьогодні на молодика, який мав приїхати й забрати дочку на ленч з літераторами, а потім ще невідомо куди…
– Ми з Елінор дійшли висновку, що маємо спільні інтереси, – провадив Джанеллі.
– А саме? – поцікавився Стренд.
– Не до чарки, – широко всміхнувся Джанеллі. – Наприклад, Уоллес Стівенс. Або що нам подобається чи не подобається в Нью-Йорку…
– Розмови про це вам навряд чи вистачило надовго, – сухо зауважив Стренд.
– До третьої години ночі.
– А крім віршів, за що ви б хотіли взятися ще?
– Вам це справді цікаво? – спитав Джанеллі, серйозно подивившись на Аллена.
– Звичайно.
– Я був редактором газети в Брауні – містечку, де я навчався в коледжі. Мені це подобалося. Може, тому, що я любив бачити в газеті своє ім'я. Марнославство! А втім, гадаю, не тільки це. Я сподівався, що батько дасть мені кошти і я почну видавати в якомусь містечку газету. Житиму в своєму будинку, матиму трохи землі й буду сам собі господар. Братиму участь у всіляких там компаніях на захист, помагатиму садовити за грати негідників, виганяти гендлярів із храму профспілок, разом з усіма кричатиму про незаконні операції і щоб ніяких більше В'єтнамів та Уотергейтів, обиратиму до конгресу тільки порядних людей, стежитиму, щоб у бібліотеках був лад і щоб правильно велася забудова міста – ну й інші такі дрібниці! Ідеалістичні мрії багатого американського хлопчика-романтика. Своїми скромними зусиллями залишити в історії слід. А батько сказав мені: «Донкіхотствуватимеш на власні гроші». На цьому інтерв'ю було закінчено.
