Увечері Хейзен прийшов до них зі спортивною сумкою, в якій лежав тренувальний костюм і пара кросовок. Керолайн зашарілася, збентежена цим подарунком і водночас вдячна за нього.
– Я в цьому не бігатиму, а літатиму! – вигукнула вона.
– Тільки скажіть мені, якого тижня ви, на вашу думку, будете у формі, і я подбаю, щоб усе було влаштовано як слід, – сказав Хейзен. – На Ренделз-Айленді є бігова доріжка. Раджу вам взяти стартові колодки й спробувати трохи побігати в кросовках.
За вечерею всі обачно уникали згадувати про випадок у поліції. Розмовляв здебільшого Хейзен. Він розповідав про те, як минало літо в Істхемптоні ще тоді, коли він був малий; про великі тенісні турніри, що їх там проводили спочатку на траві, перш ніж гра стала професійною; у ті часи, мовляв, найкращі гравці з радістю приїздили погостювати на тиждень до членів клубу. Вперше Хейзен заговорив про свою родину, і Стренд дізнався, що в нього є молодший брат, який викладає у Стенфорді філософію, і сестра – вона одружена з нафтовим королем у Далласі й має власний літак. Ні про своїх дітей, ні про дружину Хейзен не. згадував. Але він, здавалося, відчув себе вільніше й був радий побалакати, як людина, що багато вечорів у своєму житті не мала з ким поспілкуватися. Хейзен навіть розповів одну смішну історію про себе й– про свого батька – її головного героя.
– Коли батько помер, – сказав він,: – мені, крім усьога іншого, дісталася в спадщину і його стара секретарка. Неприємна дама, яку звали міс Гудсан; Одного дня вона сиділа у мене в кабінеті. І поки я курив люльку – цю звйчку разом з іншим я успадкував, як і юридичну практику, від батька, – та дама суворо подивилася на мене й каже: «Якщо дозволите зауважити, містере Хейзен, ви дуже нагадуєте мені вашого батька». Я був тоді ще молодий, і таке порівняння мені полестило. Мого батька знали як одного з найкращих адвокатів у країні, він блискуче виступав у кількох важливих державних комітетах, був президентом Нью-Йоркської колегії адвокатів. «А чим саме я нагадую вам батька, міс Гудсан?» – трохи самовдоволено запитав я. «Ви кидаєте запалені сірники в кошик зі сміттям і ризикуєте все тут спалити точнісінько так,, як він!» – відповіла стара дама.
Хейзен разом з усіма засміявся. Вони саме їли десерт, і він, поклавши ложечку, задоволено зітхнув.
– Боже, яка розкішна вечеря! Боюся, – звернувсь він до Керолайн, – вам не пощастить скуштувати такої, коли будете в Арізоні.
– Якщо я туди потраплю!
– Коли людина, що натискатиме кнопку секундоміра, виявиться чесною, то я не маю сумніву: ви потрапите туди, – сказав Хейзен, і ці його слова пролунали, мов вирок у суді. – Ви не повинні кидати теніс. У вас буде час і вчитися, й грати. Тільки я не певен, чи вам коли-небудь ще захочеться грати в парку.
– Ніколи! – згодилася Керолайн.
– Тоді ми придумаємо щось інше, гаразд? – мовив Хейзен, відпиваючи каву. – Я член міського й заміського тенісного клубу на Східній П'ятдесят восьмій вулиці. Ви не проти пограти зі мною в парі в суботу вранці?
– Це було б грандіозно! – відповіла Керолайн.
– Я вас з усіма познайомлю, – сказав Хейзен. – Там не багато таких добрих гравців, як ви. Приходитимете туди коли завгодно, як моя гостя.
– – А хіба в ці вихідні ви не поїдете на острів? – спитав Аллен. йому не подобалося те, що Хейзен уже явно переплачував свій борг вдячності.
– Ні. В суботу вранці в мене зустріч у місті.
– Боюся, ви надто багато працюєте, містере Хейзен, зауважила Леслі.
– Кажіть просто Рассел, – попросив Хейзен. – Гадаю, нам уже пора звертатися одне до одного на ім'я. Я зватиму вас Леслі, гаразд?
– Звичайно!
– Дякую. Робота… – Він на хвилю задумався. – Це моя радість. Не знаю, де б я себе подів, якби не працював. Я хотів би померти до того, як покину роботу. – Він усміхнувся, щоб його слова не справили надто гнітючого враження. – Зрештою, я найстарший член у правлінні фірми, і їм не пощастить спровадити мене в парк на лавку, хоч яким кретином я стану! Ну, – сказав Хейзен, підводячись, – мені пора. Перед сном треба ще почитати папери. Дякую вам за надзвичайно приємний вечір! Добраніч, Керолайн! Добраніч, Леслі!. – На мить він завагався, тоді додав: – Добраніч, Аллене!
– Я проведу вас до дверей… – сказав Стренд. Потім відкашлявся й докинув: – Расселе. – Вже біля порога, куди долинав брязкіт посуду, що його мили в кухні Леслі та Керолайн, Аллен сказав: – До речі, той хлопчина, Ромеро, днями приходив до мене в кабінет. Пропозиція його зацікавила. Я сказав, щоб він написав вам листа. Щоб якомога відтягти вашу з ним зустріч.
Хейзен засміявся:
– Невже він такий неприємний?
– Гірше!
– Я пошукаю його листа. – Хейзен пильно подивився на господаря дому. – Ви не шкодуєте, що так вирішили з Керолайн?
Поки що ні, – відповів Стренд,
– І не пошкодуєте! – сказав Дейзен. – Запевняв вас. О, до речі, цієї суботи «Янкі» грають проти «Босторна». – Як буде гарна погода, зможете піти?
– Звичайно!
– От і гаразд. Я подзвоню, вам у суботу вранці, після того як відрекомендую Керолайн у клубі.
Вони потисли один одному руку, і Хейзен пішов.
Згодом, у ліжку, Леслі,сказала:
