– Дорога така забита – жа-ах! – Останнє слово жінка розтягла, щоб підкреслити, який то справді «жах». – П'ятниця. Вечір. Північні миші посунули до океану! Здрастуйте! – І вона простягла Алленові руку. – Мене звати Лінда Робертс. Расселові важко робити одночасно дві справи – готувати напій і знайомити гостей.
– Добрий вечір! – привітався Стренд. – Я Аллен Стренд. – Рука в неї виявилась навдивовижу міцна. «Мабуть, грає у гольф», – подумав Аллен. Лінда мала великі сірі очі, була в міру нафарбована, але губи підвела яскраво – без цього її рот здавався б дуже вузьким.
Лінда підійшла до Хейзена й поцілувала його в щоку, залишивши на ній ледь помітний червоний слід.
– Як завжди! – кинула вона.
Хейзен саме почав готувати їй мартіні, Лінда задоволено спостерігала за ним.
– Мартіні всьому надає сенсу, правда ж? – усміхнулась вона до Стренда.
– Кажуть, – відповів він.
– Расселе, мені перевдягтися, чи можна сидіти за столом і в цих лахах?
– Будуть лише кілька друзів, – сказав Хейзен, підходячи до неї зі склянкою.
– Яка розкіш! – мовила Лінда, відпивши мартіні. – Нехай благословить тебе господь, любий Расселе! Але я неодмінно зачешуся. – Вона сіла в крісло, погойдуючи в руці запітнілу від льоду склянку.
– Лінда залишиться з нами на вихідні, Аллене, – сказав Хейзен, повертаючись по свою склянку.
– Все вирішилося в останню хвилину, – мовила Лінда до Аллена. – Уже й не думала, що виберусь. Я тільки-но з Франції, приходжу до галереї, а там робиться казна-що. З нашого французького філіалу прибули картини, і добрих півдесятка з них мають такий вигляд, ніби перепливли через Атлантичний океан у каное, Я мріяла про цей мартіні ще від мосту Тріборо.
Аллен завважив, що Лінда випила свою склянку тільки наполовину, а тоді підвелася, щоб піти зачесатись. Біля дверей вона стала, насупила брови й вигукнула:
– О боже, що це за жалобне виття?!
Хейзен засміявся.
– То Алленів син, Джіммі. Він гітарист.
– Справді? – Місіс Робертс із удаваним збентеженням затулила долонею рота. – Вибачте мені, містере Стренд! Я зовсім глуха до музики.. Ще маленькою мене «обгодували» Вагнером, і я досі від цього це оклигала.
– Пусте! – засміявся Аллен. – Удома ми дозволяємо йому грати лише, за зачиненими дверима Боюся, в різних поколінь різні уявлення про музику. Особисто я спинився, в Брамсі.
– А твій приятель мені подобається, Расселе! – сказала місіс Робертс і швидко вийшла з кімнати, прихопивши із собою склянку з мартіні.
Якусь мить у кімнаті було тихо. Хейзен помішував у склянці лід. «Цікаво, – подумав Аллен, – чи це та сама його, коханка, про яку я чув?» Якщо казати щиро, жінка йому подобалась, одначе в коханки він би її не взяв. Коли б хто-небудь побачив, як він заходив до Юдіт Кінлін, а потім виходив від неї – чуб скуйовджений, вираз ошелешений, – то чи пішла б після цього чутка, що Юдіт – його коханка? Чутки виникають швидко,..
– Вона інколи приїздить сюди, – сказав Хейзен, так ніби повинен був дати Стрендові пояснення, – І завжди несподівано. Будинок такий великий. – Він помовчав. – Лінда – вдова одного з моїх найкращих друзів; Помер у сорок сім років. Так зненацька… – Він клацнув пальцями. – Грав у гольф. Серце.
– Здається, вона тримається мужньо, – мовив Стренд, і Хейзен обпік його гострим поглядом.
– Лінда мудро вчинила, поринувши в справи. Вона – один з двох власників картинної галереї і дуже ділова людина. їхня галерея об'єдналася з галереєю у Франції, і Лінда має змогу по кілька разів на рік бувати в Європі. Іноді вона меле дурниці, але, запевняю вас, жінка вона не дурна, – сказав Хейзен з притиском. – До того ж вона багато часу віддає доброчинній діяльності.
– – Сподіваюся, коли, помру, моя дружина теж багато часу віддаватиме доброчинній діяльності!
– Він працював на Уолл-стріті. Ото була голова, – провадив Хейзен, не відповідаючи на жарт Стренда, що, як той тепер зрозумів, був невдалий. – Дивовижний чоловік! Перепрацював. Ви читали, що листоноші живуть довше, ніж керівники великих корпорацій?
– Бо більше рухаються, – відповів. Стрейд. «Хоч би скоріше всі посходилися, щоб не заглиблюватись у цю розмову!» – подумав він,
– Знаєте, а ви зняли б краватку, – запропонував Хейзен. – У краватці, мабуть ніхто більш не буде, Істхемптон тепер пролетарський. Не такий, який був колись. Мій батько наполягав, Щоб до вечері ми щоразу переодягалися. А тепер тут, носять усе. Зовсім прозорі сукні, джинси, червоні штани, як оце в мене, дідько б їх узяв! Я певен: усе це сповнене найлиховіснішого соціологічного змісту.
– Стренд розв'язав краватку і сховав її до кишені. Він мав дуже тонку шию, і для нього навіть нелегко було знаходити сорочки з таким малим коміром і такими довгими рукавами. Хейзен здивовано подивився на Аллена.
– Я помітив, що ви їсте добре…
– Як кінь, – докинув, Стренд.
– А все одно такий худий!
– Худючий!
– Я б на це не нарікав. Коли б я їв так, як ви, мене б уже возили на колясці! – Він надпив віскі. – Але у вашій сім'ї ніхто не схильний до повноти.
– Та ні. Правда, Елінор часом сідає на сувору дієту, коли відчуває, що набрала кілька зайвих грамів.
