Аллен не розповів Леслі про Герберта Соломона та його роль у музичному світі. Якби вона довідалася, що їхньому синові збираються влаштувати іспит, це її тільки рознервувало б. А Джіммі, здавалось, анітрохи не хвилювався, коли взяв для початку кілька акордів, а тоді, акомпануючи собі, заспівав – досить таки природним голосом, майже речитативом. Ці пісні Аллен чув по радіо, і, як на нього, Джіммі виконував їх не краще, але й не гірше від найпопулярніших співаків. Соломон, як здавалось, слухав з цікавістю, а потім почав пропонувати Джіммі заспівати ту або ту пісню. Стренд помітив, що Соломон зумисне вибирав пісні різні за стилем, щоб оцінити можливості Джіммі, а також перевірити, чи знає він популярні пісні останніх п'яти-шести років.
. – Досить непогано! – зауважив Соломон, коли Джіммі пригасив останній короткий акорд.
Місіс Соломон заплескала в долоні, а місіс Робертс вигукнула: «Браво! Браво!» Леслі всміхалася, вочевидь рада за Джіммі, і навіть Керолайн, здавалося, була вражена.
– Вельми вдячний вам, Джіммі! – сказав Хейзен. – Наступного разу я зберу більшу аудиторію.
Невдовзі вечірка закінчилась, і Джіммі, прихопивши гітару та дочку Колдуеллів, поїхав машиною до бару в Бріджхемптоні. Керолайн домовилася з юнаком, що сидів поруч неї, зіграти завтра вранці кілька партій у теніс і пішла спати.
Коли Соломони,. разом з доктором Колдуеллом та його дружиною, вже зібралися були йти, Герберт Соломон сказав Стрендові:
– Ваш син серйозно захоплюється музикою, чи не так?
– Здається, так, – відповів Стренд.
Соломон кивнув головою.
– В Рассела є мій службовий телефон. Якщо Джіммі матиме охоту, скажіть, нехай подзвонить мені наступного тижня в контору.
– Дуже мило з вашого боку, – мовив Стренд.
– Це ще нічого не означає, – стенув плечима Соломон. – Тисячі молодих людей, мають добрий слух і грають на гітарах. Але все ж таки хай подзвонить.
Аллен і Леслі тактовно пішли нагору, залишивши місіс Робертс із Хейзеном: вона сказала, що хоче трохи випити на ніч.
– Чому містер Соломон сказав, щоб йому подзвонили? – спитала Леслі, коли Стренд причинив за собою двері спальні.
– його бізнес – музика, – пояснив Аллен і переказав дружині те, що розповіла про свого чоловіка Неллі Соломон.
– Виходить, Рассел умисне запросив сьогодні Соломона, щоб той послухав Джіммі?
– Звичайно.
– Гадаєш, ця місіс Робертс і він… – Леслі не доказала фрази, і Аллен усміхнувся. – Ти розумієш, про що я? – додала Леслі.
– Розумію.
– І що?
– Судячи з усього, ні, – відповів Аллен. – Не думаю, щоб за балачками в неї залишався час на кохання.
Леслі засміялася.
– Ти хочеш сказати, вона не в твоєму стилі?
– Не в. моєму. Але є одна й у моєму стилі.
– Ота гарненька дрібненька місіс Соломон? Здається, ви з нею дуже приязно гомоніли!
– Що правда, то правда, – згодився Аллен. – Але я зовсім не її мав на увазі.
– Мій вірний, любий мій чоловіченько! – сказала Леслі й поцілувала його. – Зараз я буду в ліжку.
Він прокинувся від чийогось стогону. Леслі спала в його обіймах. Перед тим вони кохалися, і тепер цей стогін вирвав Аллена з глибокого солодкого забуття. В кімнаті було темно, і, коли він прокинувся, той стогін ще зливався для нього з розміреним шумом океанських хвиль. Аллен обережно витяг з-під голови Леслі свою руку й підвівся з ліжка. Стогін долинав із сусідньої кімнати, де спала Керолайн. Аллен накинув халат і вийшов у коридор, де горіло світло. Босоніж, тихенько він підступив до дверей Керолайн. Тепер стогін стало чути виразніше. Кімнати Хейзена та місіс Робертс були в іншому крилі, і це добре, подумав Аллен, бо коли з Керолайн щось не гаразд, то тих двох турбувати не доведеться. Він відчинив двері. З коридора до кімнати проникло світло, і він побачив, що Керолайн конвульсивно борсається в постелі й, ніби захищаючись від когось, – затуляє руками обличчя. Аллен швидко підійшов до ліжка і обняв дочку.
– Годі, годі! – прошепотів він. – Усе гаразд. З тобою все гаразд.
Керолайн розплющила очі. Обличчя в неї перекривилось від жаху.
– Ой, тату! – скрикнула вона й пригорнулась до нього.
– Просто тобі приснився поганий сон, – сказав він. – Я з тобою. Нічого не бійся.
– Ой, тату! – схлипнула Керолайн. – Вони йшли до тебе з ножами й шкірили зуби! Я нічого не могла вдіяти. Я силкувалася, силкувалася…
– Тс-с! Тс-с!
– Я так злякалась! – і вона міцно вчепилася в нього.
– Боятись нема чого. Кожному час від часу сняться кошмари.
– Не йди! Прошу тебе, не йди!
– Я не йду. Лягай, спи.
– Не знаю, що б я робила, якби ти не прийшов. – Несподівано вона засміялася. – У тебе колеться борода!
– Вибач.
– А мені подобається! – сонно промовила Керолайн і за мить заснула.
Аллен довго сидів так, обіймаючи її. А коли впевнився, що вона міцно спить, обережно поклав її на подушку, вкрив і вийшов з кімнати, причинивши за собою двері. Він почув кроки й побачив, що сходами з гітарою в руках підіймається Джіммі.
– Салют, тат! – сказав хлопець. – Чого це ти блукаєш о такій порі?
– А котра година?
– Початок четвертої, – відповів Джіммі. – Вечір у барі був грандіозний! Щось сталося?
– Нічого особливого. Керолайн приснився страшний сон.
