– Паскудне щеня! Тепер йому вже ніколи в житті такого не захочеться, – похмуро мовив Хейзен. – Вчора я йому вправив мізки. – Він підняв перев'язану руку. – Я вибив собі два пальці. Та це було варте заходу. А тоді пішов до батька й заявив, що коли хоч раз побачу його синочка в Хемптоні, то зроблю із нього, з батька, жебрака. А той старий нікчема знає, що я це вмію! Навіть більше – лікарню й операцію оплачує він. – Хейзен зловтішно посміхнувся, вдоволений наслідками своїх переговорів. Потім його обличчя знову споважніло. – Я довго не міг вирішити, розповідати вам про це чи ні, й кінець кінцем дійшов висновку: ви повинні знати правду.
– Звісно, – пригнічено мовив Стренд. – Дякую.
– Думаю, вам не варто нікому розповідати про це. А надто Джіммі. Він ще забере собі в голову, що повинен помститись, і бозна до чого це призведе. Справа молодого містера Джорджа вирішена, і найкраще залишити все так, як є. Боюся, тут винен я. Адже то я запросив це падлюченя у свій дім, де воно й познайомилося з Керолайн. Я мав зробити все, що треба, і я зробив. Я вибачаюся перед вами й вашою родиною.
– Не варто вибачатися. – Нарешті Стренд знайшов під зачиненими дверима стільця і, весь тремтячи, впав на нього. Він відчував, як його душить безсила лють. Якби в цю мить хлопець опинився поруч, Аллен, мабуть, накинувся б на нього і вбив би його, хоч він зроду не бився й був нездатен розправитись і з кошеням. Та навіть усвідомлюючи це, Аллен відчував образу й сором за те, що його позбавили помсти, на яку він мав виняткове право.
– З вами все гаразд? – занепокоєно спитав Хейзен, нахилившись над ним. – Ви білий, як стіна.
– Не турбуйтеся, – хрипко сказав Стренд. – Тільки залиште мене на хвилю самого, прошу вас!
Якусь мить Хейзен дивився на нього, потім рушив до кімнати для відвідувачів.
Коли доктор Лейярд сягнистою ходою вийшов у коридор, Стренд усе ще сидів на стільці, намагаючись погамувати тремтіння в руках. Побачивши його, лікар зупинився.
– Усе вже позаду, містере Стренд, – сказав Лейярд, – Вийшло чудово. За хвилину ваша дочка буде внизу.
– Дякую, – мовив Стренд, не підводячись. – Усі в кімнаті для відвідувачів. Прошу вас, скажіть їм.
Лікар поплескав його по плечу – жест був украй несподіваний як на «світило» – і пішов до кімнати для відвідувачів.
Аллен усе сидів на стільці, коли повз нього провезли до палати Керолайн. Він устав і подивився на неї. На відкритій половині її забинтованого обличчю був сумирний вираз – як у заснулої щасливим сном дитини.
Аллен заплакав, сам того не помічаючи.
Він сидів сам-один у світлі учнівської лампи із зеленим скляним абажуром за великим письмовим столом у кабінеті в Мелсоновому корпусі. То було одне з приміщень школи в Данберрі, ключі від якого дав Стрендові адміністратор. Джіммі привіз батька з Нью-Йорка машиною, позиченою в товариша. Хлопцеві не дуже сподобався рипучий старий дерев'яний будинок, що, очевидно, мав стати домівкою його батька та матері на всі роки, які батькові залишилося працювати. Квартира вихователя, відокремлена від хлопчачих кімнат великою темною залою, була досить простора, але меблів у ній стояло мало, і всі не нові, зі слідами давнього й недбалого користування.
– Так, куточок не вельми розкішний, еге ж, тат? – сказав Джіммі, занісши Алленові речі.
– Більшість цього мотлоху ми викинемо, – відповів Аллен. – Мати переправить сюди наші меблі, а коли приїде й сама, то, я певен, вона зробить квартиру дуже затишною.
Леслі поки що лишилася в місті, бо Керолайн була ще в бинтах. Доктор Лейярд запевнив, що через два тижні вона матиме цілком пристойний вигляд і зможе поїхати на початок навчального року до Арізони. Леслі вирішила їхати з нею.
– Якби я міг, то за компанію зостався б з тобою, – сказав Джіммі. – Мені так не хочеться, щоб ти цілих два тижні скнів сам у цьому сараї!
– Сам я не буду, – заспокоїв його Аллен. – Післязавтра мають поз'їжджатися хлопці.
– Скільки ж діточок тобі підкинуть на виховання?
– Всього дев'ятеро.
– Помагай тобі боже, тат!
– Коли вже я впорався з тобою, – сказав Аллен, – то впораюсь і з будь-якими дев'ятьма шалапутами, що їх мені доручать. Нам ще пощастило. Декотрі вчителі тут у великих корпусах мають їх по шістдесят.
Джіммі засміявся.
– Якщо хтось із хлопців дуже тобі допікатиме, подзвони мені. Я видеру в Соломона ще один відгул, приїду сюди й дам тому сучому синові доброго чосу! – Він подивився на годинник. – Ну, мені пора. Я обіцяв повернути машину до кінця робочого дня. – Джіммі обняв батька й міцно, як ніколи доти, притис його до себе. – Прошу тебе, наберися терпіння. Ці дітки і святого доконають!
– Після Нью-Йоркської системи шкіл, тут буде не робота, а забавка, – сказав Аллен.
– У наш час забавок не буває! – Джіммі потис батькові руку, кинув похмурий погляд на пошарпані шпалери і вийшов.
За хвилину Стренд. почув, як завуркотів двигун і машина рушила. Потім будинок завмер. «Тиша, – подумав він. – Це те, до чого мені доведеться звикати після Нью-Йорка».
