— А я знаю, — твердо з якоюсь навіть ноткою старшості в голосі промовив Майко. — Одразу після восьмого класу я поїду в Київ, до маминого брата. Ти чув про нього, звати його Вітродуй. Він там у Києві як полковник на студії, він усіма там командує. І давно пише нам, запрошує мене до себе в гості і на роботу. Майко, пише, приїжджай хоч зараз, я тебе вивчу, будеш асистентом, а через рік-два головним оператором. Отак, Стасику, а ти кажеш: Майко, як Настя… А сам збираєшся в Африку…
Майко дуже вдало перекривив Стася: прискалив око і картинно, як те міг би зробити Магеллан чи Крузенштерн, глянув кудись з-під руки — далеко-далеко, на край землі… а може, прямісінько собі під ніс.
Та Стась не розсердився, ні. Тільки ще раз легенько зітхнув. І позаздрив: така ясна дорога у Майка стелиться — на все життя! А в нього?
«Нічого, не журись, — втішав його дома старий і мудрий один чоловік, сторож Яким із баржі. — Все прийде, все буде в тебе. А в отроцтві треба, щоб душа політала на крилах, щоб вона до зірок, до неба, до чогось великого, а може, і химерного пнулася. А земне, минуще, воно ще прийде, воно нікуди від нас не втече».
Хтозна, може, й не втече, майнуло в думках Стасевих. А може, і втече. Он Майко — це ж треба, теж поталанило людині! — одною ногою стоїть уже там, на кіностудії. Слава, оплески, квіти, а поїздки які по всій землі, рай не життя у хлопця попереду!
Сплюнув на воду Стась (промахнувся, хотів на тісто) і закинув далеко на течію вудку. Пливли, громадилися в небі легкі сліпучо-білі хмари. А під хмарами завмерла маленька і майже нерухома тінь лелеки.
Забриніла, полинула Стасева душа за птахом, у блакитні висоти неба, де сріблився і зараз, серед білого дня, легесенький контур місяця.
Лелека немовби промайнув тінню крізь тонкий обручик місяця.
Коли політаєш стільки, як я, то крила самі несуть додому натомлене тіло. І дороги не треба вибирати: отак лети й лети просто під зорями, на далекі людські вогники, на щогли за рікою. Тільки не спускайся низько, а вище бери, в небі не заблудишся, світ такий широкий, аж сумно стає: чи хватить тобі віку, щоб все те зміряти, окинути оком, охопити клекотом, перегуком пташиним! Кри-крінь, казав мій дід, життя, як сон, не нарозкошувався, не налітався вволю, а вже збирайся в останній вирій.
До гнізда, додому мені пора вертатися.
Сонце зайшло.
Синьо, по-вечірньому просторо, тихо стало в небі, перші зорі зблиснули, замерехтіли, а я лечу й дрімаю на крилах. Небо мене вкутує і мовби саме несе над землею; сон — як тепла вода стоїть у голові, очі самі злипаються, а проте й заплющеними очима бачу я дорогу: скошені луги за рікою, озера, які притихли й ховаються в очеретах і зблискують зчорнілою водою під берегами. А он широка Десна, вона дихає в небо розпашілим духом літа, рибою пахне, нагрітими пісками на берегах. Щось стукнуло на баржі, мабуть, сторож ударив у рейку: «Обережно, відчалюємо!» І той різкий звук прокотився над сонною водою, трохи струсив дрімоту в моєму тілі і десь у лугах затих.
Лечу й сплю я на крилах і бачу ген-ген далеко старі сосни, а на темних вершинах дерев цілими купами, гронами — гнізда, великі розкішні гніздовиська, вимощені з хмизу й гілок. Коли я дивлюся на них, мені завжди якісь химерні картини ввижаються — щось буйне, нічне. Так і здається мені: колись давно-давно йшли бурлаки з веселої учти, раптом стали і гукнули до місяця-брата «будьмо!» і підкинули вгору свої шапки — так і повисли їхні розкошлані бирки на верхівках дерев.
То наша лелечина колонія, і серед інших гнізд — моє високе. Десь там, вже сонні, виглядають зараз мене двоє онучат і стара Буслиха.
— Дід летить, — кажуть вони. — Гостинець нам із лугів несе. Коли б не свіженьке жабеня або не золотого піскарика.
Ач, розбалував їх!
А я злягаю на праве крило і повертаю трохи вбік, до крутого берега. Хочу попрощатися із старим-старезним дубом, мабуть, старішим за мене. Скоро помре він. Десна підмила його, і вже звисло оголене коріння його над водою, не сьогодні-завтра впаде він сторч головою в Десну, в кручу. Таке, брат, життя.
Та перервемо на хвилинку роздуми старого лелеки, бо зараз дуже цікаве щось коїться зовсім тут недалеко, в селищі. Один із тих, котрого підкинув наш лелека в капусту, Санько Білововк тихенько од матері крадеться попід стінами свого будинку і веде, манить рукою хлопців:
— Цс-с-с, за мною! Сюди, пригинайте голови, в оцю амбразуру ліземо.
За ним проскочили в глухий куток двору п’ятеро чи семеро його дружків.
Санько веде їх у темний підвал, що давно стоїть покинутий і забутий під старим будинком; тут, у дерев’яних стінах, жили колись дід з бабою, а тепер — тільки вітер, та кіт Марціал, та якісь волохаті привиди.
Двері в підвал перехняблені, одна дошка вибита, а низ дверей зацвів ніжно-зеленим оксамитом моху. І коли Санько взявся за клямку, легенько потягнув ручку на себе, іржаві завіси тихо і пронизливо запищали.
